Розділ «33»

— Зверніть увагу, Леве Львовичу, не сам я себе хвалив! — акцентував увагу на Любиних словах Борис. Його дротяне їжакувате волосся з гордощів ніби аж потовщало. — А чому моя Ганнуся так довго спить? — запитав він раптом.

— Згадав, коли живота напхав. — Безрукий піднявся з-за столу. — Ходи, мала вже давно прокинулась і мріє. Любить на самоті, коли їй ніхто не заважає, пофантазувати. Серйозно. Мусила ж у батьків удатися, для яких реальний світ — нудьга зелена.

Ганнуся дійсно вже не спала. Дивилася в стелю і щось по-своєму розповідала. Борисові зраділа неймовірно, бо любила з ним бавитися, але потягнулася до Люби. Ніби хотіла розпитати дівчину про пташок.

— Хочеш до голубів? — здогадалася Люба. — Гаразд. Підемо, але не сьогодні, бо вже прийшла нічка... Добре? — Мала погодилась і почала шукати ляльку, щоб показати тітоньці, як та гарно розмовляє.

Трохи потішилися малою, і Лев поклав свою важелезну лапу на Борисове загострене від худорби плече:

— Ходімо, генію з ботанічного саду, до комп'ютера, бо мене вже з'їдає цікавість. Не терпиться побачити свого дружка Ярему в оточенні змії і шикарної молодиці.

— Кого-кого? — примружилась Марі і вийшла зі спальні слідом за чоловіками, залишивши Ганнусю з Любою. — Я тобі дам молодиць!..

Левів старий комп'ютер, перед тим як увімкнутися, довгенько харчав, як сухотник. Потім завив, і нарешті монітор засвітився.

— О Боже, яке барахло! — вигукнув Борис.

— Це не барахло, а тренажер терплячості! — поправив вундеркінда Безрукий. — Я тобі вже не раз казав: хто терплячий, той віддячений.

Всілися за стіл. Лев зайшов на електронну пошту. Дійсно, у папці «Відправлення» були два листи. Один на адресу Стійкої, другий — на Борисову. Відправлено близько десятої ранку з хвилинним інтервалом.

— Що скажеш? — запитав Безрукий Мудрагеля. — Я цього не відправляв.

— Погано і добре... — відповів Борис у своєму засекреченому стилі. Він читав вітального листа до Стійкої і прицмокував.

— Якщо ти зі мною не будеш по-нормальному балакати, заробиш у лоба! — попередив Лев.

Однак вундеркінд наче не чув погрози. Бо щойно з дотепника-жартівника перетворився у строгого дослідника.

— Погано, — пояснював він далі, — бо хтось дізнався пароль від вашої пошти, володіє всією вашою інформацією і від вашого імені влаштовує провокації... А добре, бо ми знаємо, що є ще хтось, кому відомий час викрадення душі... І що за нею полюємо не лише ми, але й компанія, зображена на світлині, яку ваш «швидкісний» комп'ютер не може відкрити... — та на цих словах на зло хлопцеві комп'ютер все-таки видав фото.

Деякий час розглядали ділових Стійку, Лавника і Войтович мовчки. Вони явно давно не відпочивали, бо обличчя були напружені і замислені.

— Схоже, вони дійсно злигалися, — мовила Марі, що час від часу прибігала з кухні.

— А це означає, що вони не впевнені, що так легко можуть здобути душу Львова... І найбільш імовірно, що вони, як і ми, ще не знають, де ця душа ховається... — припустив Борис.

— Стає цікаво... І не так від цього тріо, як від того, хто і коли вліз у мою пошту... — Лев краєм ока вздрів у дверях спальні Любу з Ганнусею на руках. Дівчина з цікавості аж завмерла. — Заходь до нас, Любо, чого там ховаєшся?.. — запросив Безрукий.