Розділ «33»

— Добре, — промимрив Лев. І раптом скипів: — Хіба я колись тобі відмовляв у допомозі?..

— Відмовляв часто, але допомагав — завжди. Що факт, то факт. Так що не змушуй мене ще тратити енергію на активізацію твоєї працьовитості.

Коли прийшли Борис із Любою, стіл уже був накритий. Дівчина принесла яблучний пиріг. Вундеркінд за звичкою — каву, чай і макарони.

— Шикарно! — погладив свого впалого живота Борис. — Я тобі казав, Любочко, що Марі чарівниця. З двома дітьми — і все встигає!

— А хіба у вас не одна Ганнуся?.. — дівчина дивилася на всміхнену Марі.

— Друга дитина — я! — пояснив Лев. — Це твій очкарик з ботанічного саду так каже. Намагається мене вщипнути. А ти, бевзю, — Лев звернувся до Бориса, — їв би нині свої макарони, якби я Марі не допомагав!

— Правда? — запитав Борис Марі.

— Та де там... — відмахнулася хвиляста жінка. — Сиділо ледащо біля комп'ютера і тішилося, що мала спить.

Але всі зрозуміли, що правда.

Гарний настрій було «сконструйовано свідомо самотужки», як каже Борис.

За вечерею, звичайно, вся увага була прикута до Люби. У дівчини безцеремонно вивідали: що вона студентка другого курсу економічного факультету університету; що так захотіла бабуся, яка ціле життя пропрацювала бухгалтером; що мама, коли дівчинці було три рочки, не від доброго життя поїхала на заробітки в Грецію і зникла; що згорьований батько через рік помчав шукати дружину і теж пропав; що з того часу про батьків ані вісточки; що дівчина молить Бога їх побачити і має на те велику надію, бо відчуває в грудях мамині і татові вогники; що годівля голубів її розрада ще змалечку, бо хотіла стати пташкою і полетіти до матері; що голуби цієї весни самі привели її на проспект Свободи чомусь...

— Мені здається, що тобі, Любочко, ця економіка немила... — мовила Марі.

— Точно. Бабуся наполягла. Каже, це єдина можливість зараз мати якусь стабільну копієчку...

— А до чого твоя душа лежить?..

— До неба. Хочу бути стюардесою!

— Будеш! — запевнив ситий вундеркінд. З наповненим шлунком він міг роздавати будь-які мрії. — Але спершу мусимо врятувати душу Львова, бо інакше не літаки над нашим містом літатимуть, а щурі снуватимуть каналізаційними трубами.

— Ти знаєш, дитинко, що потрапила в компанію схиблених на привидах божевільних? Які повірили в інший світ, і тому на додачу ще й у ньому мучаться? — запитав Лев, непристойно голосно сьорбаючи чай і не звертаючи ані найменшої уваги на болючі стусани під столом від Марі.

— Я про це мріяла! — призналася Люба. — Тому, коли вперше побачила Бориса...

— В кущах!.. — додав Лев.

— Так, дійсно, в кущах... То я зраділа. Зрозуміла, що через цього цікавого хлопця доля дарує мені шанс вирватися за межі голови. До чогось вищого.