Розділ «22»

— І хто це? — не витримав Ярема.

— Ти!..

Лавник почав метатися кухнею, як чорт, що випадково впав у казан з гарячою смолою й опік собі зад. Був страшенно злий. Його бісило, що хтось знову надумав ним повелівати. А дзуськи!.. Баста!.. Ніколи!.. Ніхто!.. Ніяк!..

— Ти злишся, бо думаєш, що я здуріла? Ти не віриш, що привид може поселитися в людину?

— Я злюся, бо знаю, що всяка гидь може поселитися отут! — Ярема ткнув собі в груди. — І ще тому, що я не переношу, коли хтось щось вирішує без мого відома!

— Нічого не вирішено. Просто ти претендент...

— На чергового ляпаса...

— Не знаю. Зрештою, ляпас залежить не лише від того, хто хоче його заліпити. Ляпас залежить і від того, хто дозволяє собі заліпити...

— Хто мене вибрав?

— Із слів Борислави — керівника проекту — привиди...

— Чому я?.. Чому ти, зрештою?.. — розпалювався Ярема.

— Бо ми маємо досвід. І силу. І знання... Чесно кажучи, на їхньому місці я б теж вибрала нас.

Лавник підійшов до незворушної жінки-зваби. Розвернув її до себе разом з кріслом.

— А ти часом не глузуєш з мене, шановна? Може, той старий упир знову тебе заслав?

— Ні! — відрубала Зоряна. І так переконливо, що Ярема їй повірив. Як вірив колись. Хоча добре пам'ятав, чим скінчилася ця безмежна віра. Трагедією. Для нього. Бо він став заручником почуттів, яких, володіючи купою психологічних прийомів, викорінити із себе так і не зміг.

— Що треба робити? — запитав уже спокійніше.

— Шукати душу Львова.

Колишній впливовий суддя Лавник Ярема Сильвестрович відчув себе курочкою Рябою, що обіцяє наївним дідові з бабою знести золоте яйце. Нехай. І так життя прісне, як очі його вовкодава, замкненого у вольєрі. Чи не пора вириватися з клітки? На полювання за привидами!.. Дідько голову зламає від того, що закрутила ця диво-бестія Зоряна!.. Але не Лавник... Ярема ще брикне, як молодий жеребець, покаже свій норов!.. Звучить вельми забавно: «Шукати душу Львова...»

— Я подумаю, — сказав Зоряні. У цій відповіді вчувався кволий сумнів.

— Подумай. Але знай: я скучила за тобою. І не проти бачити тебе хоча б на роботі. Божевільній, як усе на світі. Підозрюю, що нормальність давно вже відправила свою душу в небо... На землі її затоптали ще печерні люди. Коли почали ділити шкуру вбитого звіра...