Розділ «22»

Охоронець, не чекаючи наказу, помчав до господаревого всюдихода. Зметикував, що відмовити такій диво-жінці шеф не зможе. Та й, певно, ніякий чоловік теж. Хіба що приречений плазувати.

Кого-кого, а цієї жінки, що подарувала йому найсолодший рай і найгарячіше пекло, Ярема тут побачити ніяк не сподівався.

— Привіт, Зоряно! — мовив упевнено, але з жалем і радістю водночас. — Ходімо в хату... На чай... — додав. Бо інших слів його збентежена голова не встигла підібрати.

Ярема заметався на кухні. Наче забув, де полиця з чаєм.

— Присядь, — попросила диво-жінка. Вона поставила чайник, взяла улюблене горнятко Яреми, всипала туди улюбленого чаю господаря, поклала на тарілку тістечка і цукерки, якими Ярема любив смакувати... Все пам'ятала. — Нічого не змінилося, — мовила.

— Я змінився, — поправив Ярема. До нього знову повернулися впевненість і сила. Як колись. Біля цієї жінки він оновлювався. Ставав справжнім чоловіком.

— Це нормально. Бо все тече... «Все існуюче завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає». Геракліт знав це давно... — Зоряна відверто стежила за емоціями Яреми. — А де моє горнятко?.. — запитала раптом.

— У бібліотеці.

— Можна взяти?

— Треба, — запевнив Ярема. Наче від цього горнятка залежало, чи сонце завтра вранці захоче вийти на роботу. Щоб світити. Аби Земля не перетворилася на морозильну камеру і не перетворила цю диво-жінку на Снігову королеву.

Лавник провів Зоряну очима і проковтнув слину. Важко видихнув. Покрутив головою. «Навіщо вона з'явилася?» — подумав. Після підступної зради, знаючи, що він зненавидів її більше чортиці, вона, спокійна і легка, приїжджає, ніби нічого не сталося?.. Щоб знову його укоськати, обікрасти і кинути?.. Чи як?..

Зоряна в бібліотеці своє всіяне зірками горнятко побачила зразу. Воно було в центрі експозиції, складеної з ті речей, що залишилися в цьому домі. Дивовижа!.. Тут були хустки, блузки, халат, парфуми, гребінець, усіляке жіноче причандалля... Навіть зубна щітка! Диво-жінка задоволено розглядала експонати. Всміхнулася... Не все так безнадійно. Значить, лишила по собі помітний слід. А отже...

Зайшла на кухню.

— Дякую за спогади, — зачаровувала ніжністю.

— Ти їх не мала оживити. Принаймні тут. Але... Після того, як я зрікся батьків, я зарікся відмовлятися від минулого... Щоб не було потім гидко...

— Згодна...

Чай сьорбали мовчки, ніби вливали у душі тепло. У каміні потріскували дрова, лоскочучи слух затишком.

— У мене до тебе ділова пропозиція, Яремо. — Зоряна обняла горнятко долонями. Дивилася в чайне озерце, наче визирала там свою долю.

— Я вже давно не при ділах...

— Будеш. Якщо захочеш...