Розділ VIII

На щастя, добра погода «витримала» до самого вечора, а день у червні ой який довгий. Брати на своєму возі вже поїхали додому, а Юрій загромаджував граблями залишки сіна і подавав на віз. Добру роботу зробили: швидко, чисто, по-господарськи. Батьки будуть задоволені.

Сам Юрій почувався втомленим, але щасливим. Понад усе мріяв зараз помитися, сито повечеряти і хильнути добрий кухлик домашнього кваску, принесеного з холодного погреба. У своїх думках він уже зосередився на квасі та пирогах, але раптом чомусь стривожився.

Іще здалеку Юрій побачив у променях призахідного сонця, як з боку Радлович польовою стежиною їхав вершник. Якась тривога спочатку огорнула молодого шляхтича, так що він мимоволі поглянув на свій мушкет та шаблю, що лежали неподалік. Однак згодом Юрій відкинув побоювання: і польські пани, і татари їздять великими гуртами. А тут, певно, котрийсь шляхтич надумав вигуляти свого вороного. Краєм ока спостерігаючи за вершником, Юрій зрозумів, що він таки наближається до нього.

Вони із малим Дашиничем саме «павузили» сіно, як вершник під’їхав упритул.

– Дай, Боже, щістє!

– Дай, Боже, здоров’я! – відповів Юрій, не відриваючись від роботи.

Вершник так і не зійшов з коня. Був досить кремезний, озброєний шаблею і на вигляд небезпечний. Це не був простий хлоп – певно, шляхтич, хоча Юркові раніше його бачити не доводилося.

– Нині неділя, сінокіс безлюдний. Нікого навколо нема, – сказав замріяно гість. – Можна було б поговорити з тобою просто тут, пане Шелестович.

– Кульчицький-Шелестович, – виправив Юрко. – Та перш ніж із тобою говорити, мушу пересвідчитися, чи ти шляхтич. Назвися.

Юрій вдав, що продовжує роботу, сам же сторожко оглянувся на шаблю і мушкет – до них було досить далеченько, так що подумки він сам себе вилаяв за таку необережність. Та нічого, у руках – вили, коли що – відіб’ється.

– Так це не я хочу з тобою розмовляти, пане. Чи ти думав, що та пригода у Самборі отак тобі минеться?

Юрій оглянувся, намагаючись триматися спокійно.

– Чого ж, я терпляче чекаю. Заразом і запитаюся у пана Коналінського, на якого звіра вони полювали під Бабином на другий день Різдвяних свят. А то зробили там засідку чи то на вовка, чи на ведмедя?

Гість посміхнувся:

– Пан суддя не хотів, аби у той день пролилася чиясь кров: ні вовків, ні ведмедів. Зрештою, він і зараз не хоче. Але той інцидент у Самборі треба залатвити.

– Де і як?

Кінь під гостем відчував якусь напругу, тому не стояв спокійно, не пасся, а крутив головою і перебирав ногами. Вершник намагався його заспокоїти.

– Нині. На межі з Радловичами.

– У мене нині інші справи.