Розділ «Епілог»

– Скажіть мені, гер Кульчицький, чого ви хочете за свій подвиг? – запитав пана Юрія граф Штаргемберг. Комендант саме викликав Кульчицького до себе, аби подякувати. Це трапилося уже після того, як війська Кара-Мустафи були розбиті в другій битві під Парканами, де загинуло десять тисяч турецьких вояків.

– Я зробив це не заради грошей і не заради слави. Зробив це для свого рідного міста.

– Так-так, я знаю. Однак місто хоче віддячити вам і матеріально. Гадаю, винагорода вам не завадить.

– Кланяюся пану, – покірно відповів Кульчицький. – А ще прошу віддати мені ті мішки із зернами, які захопили наші вояки і хочуть викинути у Дунай.

– Гм. А для чого вони пану?

– Вмію варити із них чудовий напій. Гадаю, тепер міська влада посприяє мені у відкритті кав’ярні у Леопольдштадті. Я вже давно ношуся із тим заміром…

– Так, я чув. Ми зможемо виділити вам приміщення неподалік моста Шляхбріке.

– Дякую пану, – Кульчицький легко вклонився і, переконавшись, що граф більше не має до нього питань, поспіхом вийшов із кабінету.

У нього був величезний запас кави, тепер він взявся облаштовувати свою кав’ярню. Часи після облоги були важкими, мешканці зубожіли, та пан Юрій працював із великим завзяттям. Невдовзі, як і було заплановано, Юрій Кульчицький відкрив першу у Відні кав’ярню, яку назвав «Під синьою пляшкою». Його дружина Марія-Урсула допомагала йому у всьому. Синочок, що народився після облоги, уже добре бігав, а донечка – геть виросла, вся в маму. Тепер вони мали свою справу, про яку так довго мріяли і яку зможуть залишити своїм дітям.

Спочатку справи не йшли. Віденці іще не були готові масово пити каву – не розуміли цього напою. Кульчицькому доводилося блукати вулицями Відня із кавоваркою в руці та пригощати перехожих. Багато кому сподобалося. До кави Юрій додовав вершки та цукор, від чого напій набирав нового, м’якшого смаку, однак не втрачав аромату. До кави Кульчицький пропонував рогалики у вигляді півмісяця. Віденці, котрі добре ще пам’ятали турецьку облогу, гризли ці «півмісяці» із великою завзятістю. Каву також полюбили. До кав’ярні почало сходитися дедалі більше людей, і не тільки щоби попити кави та підкріпитися рогаликом, але й щоб поговорити. Це місце стало дуже популярним. Кульчицького тут завжди можна було побачити. Він ходив поміж столами, особисто наливав каву своїм постійним відвідувачам, приказуючи при цьому: «Пригощайся, братику, пригощайся, серденько».

Одного дня Юрій Кульчицький сидів у своєму домі і в глибокій задумі дивився у вікно. Сьогодні кав’ярня була повна, як і завжди, там вправно поралася Марія-Урсула зі своїми помічницями. Тільки його туди нині не тягнуло. Якась думка крутилася у пана Юрія в голові, і він її ніяк не міг позбутися.

У світлицю ввійшла Марія.

– Юрцю, сьогодні людей іще більше, ніж учора, – мовила збуджено.

– Так, я бачу.

– Не хочеш вийти до них? Багато хто прагне познайомитися з тобою. Видно, що люди дуже задоволені, кажуть, що тепер будуть приходити до нас постійно, друзям розкажуть…

– Зараз піду.

Вона побачила, що чоловік її сьогодні не в гуморі. Підійшла до нього, обійняла, поцілувала у чоло. Від її тепла йому стало легше, і він наважився сказати те, що так його мучило.

– Маріє, а давай поїдемо до Кульчиць.

Запала мовчанка. Він чекав, що зараз жінка почне перечити, знайде тисячі відмовок. Усе-таки ще був невідповідний час, дорога далека, син малий, кав’ярня.