Розділ ХІХ

Кошовий завів переговори із поляками щодо участі у війні з турками. Вів їх не тільки із королем Михайлом, скільки із коронним гетьманом Яном Собеським, давній рід якого походив із Галичини.

Король Михайло був сином свого батька – Єремії Вишневецького. Сили батьківської не мав, а шляхта наставила його королем тільки через славне ім’я. Був слабосилий і слабкодухий, Річ Посполита пережила тяжкі пологи, поки народила його на трон. Спочатку магнати хотіли там бачити французького принца Конде, інші ж – австрійського князя Лотаринзького. Буча немала здійнялася. Нарешті поставили Вишневецького. Як і кожна дитина, так тяжко народжена, король був надто слабкий. А от коронний гетьман – інша річ, на нього, як на давнього союзника, Сірко покладав великі надії.

Ті роздуми роїлися у голові Юрія дорогою до Чигирина. Їхали із ним запорозькі старшини Гоголь, Іскра і Палій.

– Кажуть, вельми сердитий гетьман Дорошенко. Один раз посланцям хана навіть морди набив. Щоб і нам не дісталося, – спробував пожартувати Гоголь, коли посольство побачило чигиринські вали. Запорожці під’їжджали до однієї з брам, аби підвісним мостом в’їхати до Богданової столиці.

– Так і нам морди понабиває, а потім віддасть татарам, – підтримав сумний жарт Іскра.

– Не кепкуйте з нього, товариство. Дорошенко – славний козак із славного роду. Ще дідо його був гетьманом, козаків на Крим водив. Він справді Україні добра хоче, тільки не з тими злигався.

Юрій прислухався до розмови козаків і погодився з останніми словами Палія. Петро Дорошенко був сильним гетьманом, за нього українська держава почала діставати чітких обрисів. Понад усе він хотів об’єднати Україну по обидва боки Дніпра, а далі прилучити до козацької держави і решту земель, де панувала українська мова і православна віра, – від Путивля до Самбора. Козаки любили його. От-от Україна об’єднається під однією булавою, як було колись за Хмельницького. Тільки не так сталося – ляхи з москалями уклали мир у Андрусові. За тим миром Україну було розшматовано на дві частини – одна пішла до ляхів, інша стала під Москвою. Козаків на переговори навіть не допустили. Отак союзники розділили між собою козацьку землю. Гетьман Дорошенко не став з тим миритися. Розуміючи, що одночасно проти Московії та Польщі не попре, став під руку султана турецького…

Він вітав посланців у широкій світлиці, яка бачила не один бенкет, не одну козацьку нараду. Стіл був накритий, гетьман заохочував запорожців пригоститися з дороги, аби набратися сил. Низовиків двічі просити не довелося, і вони зі смаком уплітали млинці, макаючи їх у сметану.

– Їжте, панове запорожці, а то саламаха і щерба уже, напевно, остогидли вам, – приказував Дорошенко, підливаючи гостям вишняка. Був це чоловік дородний, широкоплечий, долоня широка, мов лопата.

– Млинці твої смачні, пане гетьмане, та саламаха все ж краща. Вона козакові силу дає. Тільки скоро саламахи нам вже не їсти, – сказав Гоголь.

– Чого ж це? – здивувався Дорошенко.

– Бо прийдуть турки на Україну, а вони духу козацького не люблять. Тож не їсти вже нам ні сала, ні саламахи…

Гетьман сумно посміхнувся – зрозумів, до чого веде козацький старшина.

– Не такий страшний чорт… Тим більше що султан буде сидіти далеко, за морем, а йому звідти не видно, що ми їмо. Не те що ляхам та москалям. Вони ж то вже люблять козакові у миску заглядати, а часом і плюнути туди.

Отак поволі повернула розмова в інший бік.

– Ми прийшли запитати тебе, пане гетьмане, що робити думаєш, – почав Гоголь. – Йде війна з турком. Гусейн-паша веде своє військо на Хотин, буде там битва, як і п’ятдесят літ тому, за гетьмана Сагайдачного. Тож і велів кошовий запитати, на чиєму боці станеш.

Дорошенко відвернув голову, дивлячись кудись у вікно.

– У мене один бік: стою під рукою царя турецького. Він захищає Україну, я ж мушу виступати проти ворогів його. Такий у нас договір.

– Не вір, пане гетьмане, бусурманам. Вони добра Україні не хочуть. Їм аби побільше голів козацьких зловити на аркан та рук сирівцем пов’язати. Відречися від них, – сказав Семен Палій.