Розділ ХІ. Запорозька Січ. 1662 рік

Запорожці харчувалися переважно рибою, котрої у Дніпрі та його численних притоках було безліч. Звичайно, довозився й інший припас, однак страви з риби низовики споживали щодня, особливо полюбляли сьорбати щербу – рибну юшку. Із перших днів Юрій зі своїми товаришами потрапили до гурту рибалок, завданням котрих було довозити на Січ повні човни риби. Тож цілими днями Юрій ловив рибу, чистив її, солив, лагодив сіті та займався іншими рибальськими справами.

– Не можу вже дивитися на ту рибу. Просмердів увесь нею, – буркотів шляхтич Ручка, відтинаючи ножем голову великому линові.

– То йди чистити нужники – будеш пахнути польовими квітами, – штовхнув товариша ліктем у бік Сметанка і зайшовся сміхом. Ручка все ще тримав у лівій руці відрізану риб’ячу голову, тож без попередження кинув нею у товариша, але Сметанка спритно пригнувся, і риб’яча голова поцілила просто в Юрія. Товариші завмерли.

– Ой, вибач нам, пане Юрку.

Кульчицький посміхнувся:

– Та який я пан: ми тепер усі тут товариші.

Юрій робив свою роботу ретельно і терпляче, сподіваючись, що невдовзі їх візьмуть у якийсь похід.

– Вас поки що тут мають за молодиків, – пояснив одного разу Миколай Бакалець. – Сірко воліє піти на орду малими силами, але щоб козаки були перевірені…

«Все ж краще тут чистити рибу, аніж сидіти у Самбірській буцегарні чи покласти голову під катівську сокиру», – заспокоював сам себе Юрій.

Так і ловили рибу на Запоріжжі кульчицькі шляхтичі, чекаючи нагоди показати себе.

Після того трагічного бою на затопленій ралівській ріні їм доводилося ховатися по різних шляхетських родинах, аби хоч якось зализати рани. Кілька разів за ними приходили жовніри, однак їх завчасу попереджали – і вони тікали в інше село, аж доки не набралися сил і не гайнули на Січ. Батько Юрія робив кілька спроб захистити сина на судах та шляхетських соймиках, однак усі чудово розуміли: це марна робота, бо загиблі пани були із дуже впливових родин, а старий Коналінський взагалі збожеволів, утративши єдиного сина.

– Ой, Юрцю, Юрцю, що ти наробив?

Найбільше серце боліло за Дашиничем і Смужем, яких так і залишили лежати на тому піску. А що було робити: через тяжкі рани хлопці самі заледве вибралися живими з обіймів тої жовтої каламутної води. Після того Юрій не одну ніч думав і гадав, як усе це могло статися. Певно, Коналінським хтось подав звістку, що «макогони» у Радловичах, і вони швидко зібралися, аби влаштувати пастку. До того ж Ігнатій Коналінський не хотів битися сам на сам з Юрієм, тому заварили саме отакий герць. Їхньою метою було не вбивати, а саме принизити кульчицьку шляхту, поставити її на коліна. Одначе не так сталося. Бій був чесним, і це підтвердили польські секунданти, однак здичавілих від горя батьків це надзвичайно мало тішило…

Накидавши цілий кошик куснів порізаної риби, товариші допомогли Ручці закинути його на плечі, і той пошкандибав до куреня. Тоді ж до пристані підпливав новий рибальський човен.

– А ось іще риба їде…

Так і проходили дні за днями на Запоріжжі. Тільки прибувши сюди, Юрій одразу відшукав свого товариша Миколая Бакальця, і той забрав їх до свого куреня. Тут, на Січі, кошовій старшині було цілком байдуже, чи до них прибули шляхтичі, а чи прості хлопи – на Запоріжжі всі рівні у своїх правах. Треба було показати себе у бою, бо тільки так можна було побачити, що ти за людина. Час минав, а боїв та походів поки що не було. Юрій чув, що отаман Сірко часто робить вилазки у татарський степ і смикає безперестанно їхні улуси, однак побачити самого отамана йому ще не довелося.

Перевантаживши рибу з човна, Юрій зі своїми товаришами знову взявся за роботу.

– Наші в Кульчицях стільки риби зроду-віку не бачили, – мовив під боком Ручка.

– Ага. Наш Дністер можна каменем перекинути. А Дніпро – ого-го, – відповів на те Сметанка.