Розділ VIII

Юрій приострожив коня, сам же стиснув у руках пістолі. Вичікував до останнього. Коли ж розбишаки опинилися зовсім поруч, раптом вистрелив: раз, вдруге! Іще двічі з інших пістолів. Тоді мушкет! Така несподівана атака вмить остудила нападників: котрі з них не упали з коней на землю, відразу зупинилися і принишкли. Юрій на це і розраховував: ще раз дав коню острогів і промчав повз ворогів наче вітер, вириваючись із пастки.

– Дідько! – лише почув позаду себе розпачливі крики когось із поранених. Тут же гримнув постріл, тоді другий: розбійники цілили у нього, бо шляхтич відчув, як одна з куль просвистіла над самим вухом. Прихилившись до кінської гриви, Юрій оглянувся – його переслідували. Але якщо раніше мали завдання брати живим, то зараз убиватимуть за першої можливості.

Проте розбійники переслідувати не стали, а, навпаки, кинулися геть. Натомість з боку Кульчиць показалися інші вершники, що їхали Кульчицькому назустріч.

«Свої», – мовив про себе Юрій і спинився, аби оцінити ситуацію.

Тим часом підмога була вже тут: ось Ручка, Сметанка, Попіль, Густ, Дашинич. Останній гукнув:

– То ти, пане Юрку!

– Що ви тут робите? – замість відповіді запитав Кульчицький-Шелестович.

– Та мій Михасик прибіг до хати і розказав, що пани тебе на розмову кликали. А тут ще постріли: що сталося?

– Та, не вийшло розмови з панами.

– Даремно ти сам їхав, а нам не сказав нічого: панам вірити не можна! – озвався і Попіль.

Юрко став на ходу набивати свої пістолі знову.

– Коли так, то поможіть мені, братчики: треба дівчину з лап розбійницьких вирвати.

– Треба – то треба…

Вони приострожили коней і подалися у бік гумна. Їхали неквапно: розбійники могли зробити засідку. Іще здалеку побачили одного з коней, що ходив собі по полю. Недалеко лежав, стогнучи, поранений, поруч іще один – тримаючись за прострелену руку.

– То ти їх? – запитав шляхтич Ручка.

– Тут ще має бути їхній вожак, – знову мовив Юрій замість відповіді.

Вожака побачили тут-таки: намагався втекти пішки. Догнали, оточили. Зрозумівши, що опір чинити дарма, встав на коліна. Права рука його була зламана, а голова – розбита: напевно, при падінні з коня.

– Помилуйте!

– Хто ти?! – зразу ж почав допит Юрко, не злазячи з коня.

– Я слуга… Слуга Коналінських…