Розділ ХVІІ. 1673 рік. Весна

Минуло багато років з того часу, як Юрій Кульчицький залишив Запорозьку Січ. Де його тільки не кидала доля, якими світами він лише не волочився. Далекі землі, бурхливі моря: він був своїм усюди, але свого дому так і не мав. Йому всі були раді, однак ніхто його ніколи й ніде не чекав, а ті, хто його завжди любив, уже давно вважали мертвим. Передаючи розвідувальні відомості про турків, Юрій робив дуже великі послуги як австрійському цісареві, так і отаманові запорожців Сіркові. Це була важка і небезпечна робота, однак Кульчицький робив її, розуміючи, що хтось же це мусить робити…

Останнім часом дещо змінилося: він зустрів Марію, у них народилася донечка. Заспокоївся. Працював і далі на цісаря, перебуваючи у різних місіях, але кожного разу, зробивши свою справу, мав куди повертатися: у нього був дім і родина. До того ж справи торговельні в Кульчицького пішли на лад, і він став досить заможним чоловіком.

Десь рік тому перервався зв’язок із Сірком. Після того пішли чутки, що славного кошового отамана схопили прихвосні московського царя і спровадили на Сибір. Ланцюжок передачі відомостей обірвався, а із Запоріжжя більше ніхто на нього не виходив.

«Може, воно й на краще. Досить пригод, – думав часом Кульчицький, заспокоюючи себе. – Тепер у мене є родина».

Думки про Україну його не покидали ніколи: часом він думав про Січ, а ще частіше – про рідні Кульчиці. Напевно, історія з Коналінськими вже давно забулася, та й хто ж його зараз впізнає: був шляхтич, козак, тепер же австрійський купець, що досконало розмовляє німецькою, польською та турецькою мовами. Ех, взяти б Марію та гайнути до своїх…

У той день Кульчицький був на своєму складі, який винаймав у Леопольдштадті. Користуючись своїми зв’язками, Юрій возив з Туреччини різні східні товари і тут, у Відні, здавав їх австрійцям оптом для перепродажу. Торгівля пішла жваво, тож вони із Марією планували собі багато речей…

– Тютюн зносьте он у той кут – він не любить вологості. Так-так, туди. А килими – он там, – наказував Кульчицький робітникам, що розвантажували з возів його товар і розкладали на складі.

– Гер Кульчицький! – раптом покликав його хтось по-німецьки, і Юрій обернувся.

Це був Шульц – купець-австріяк, із яким вони співпрацювали у «Східній орієнтальній компанії». На вигляд – класичний німець: синьоокий, суворий і рудий.

– Я знаю, пане Кульчицький, що ви колись були на Запорозькій Січі, – почав розмову Шульц без зайвих передмов.

– Були часи.

– Добре. А чи знайомий вам отаман Сірко?

– Ну… Але він зараз далеко звідти – в Сибіру…

– Так, я знаю. Однак маємо відомісті, що цей чоловік скоро повернеться: польський гетьман Собеський доклав до того величезних зусиль.

– Це добре, – розправив вуса Кульчицький.

– Багато впливових людей у Європі зараз дуже зацікавлені у цій людині, зокрема, і наш цісар: мусимо повернути його у коло наших друзів. А вам, гер Кульчицький, належиться велика місія: поїхати на Запоріжжя і зустрітися там із Сірком. Розумію, що у вас зараз нове життя, родина, але у вдалому повороті цієї справи зацікавлено дуже багато великих людей. Ми з вами, пане, надто далеко зайшли, щоби зараз відмовлятися.

Кульчицький гірко посміхнувся:

– Куди ж вам відмовиш. Через Львів поїду, рідню провідаю.

– Ні, треба плисти морем через Очаків: нам потрібні найсвіжіші дані про пересування турецького війська…