Розділ ХІV. Очаків. Оттоманська імперія

Кульчицький намагався тримати себе в руках, однак холодний морозець все одно бігав швидкою стоногою по спині шляхтича-козака. Турки дивилися на нього із недовірою і, напевно, мали рацію. Юрій сидів на канапі і намагався дослухатися до того, про що говорить господар цього дому з іншими родичами. Перед ним на столику стояло горнятко із якимось чорним напоєм – гарячим і гірким. Здається, господар називав це кавою, і досі такого йому куштувати не доводилося. Сьорбнувши, Кульчицький пообпікав собі губи, однак намагався цього не показати: треба залишатися впевненим у собі і спокійним. За мить Юрій знову взяв горнятко у руки, однак пити не поспішав – грів задубілі пальці.

Він знаходився в домі одного з очаківських вельмож, тож усередині все було оздоблене досить багато, у східному стилі: золото, шовки, килими. Молодий шляхтич уперше опинився в мусульманському світі, тому оглядав тут усе із дуже великою цікавістю.

Знову в кімнату зайшов господар, котрого звали Сулейманом. Це був Селімів батько. Слідом за ним слуги привели якогось невільника в драній одежі. Кульчицький відставив горня, підвівся.

– Це він? – запитав Сулейман.

Юрій поглянув на невільника, їхні погляди перетнулися. Кульчицький зморщився.

– Ні, – відповів твердо.

Сулейман насупився.

– Ти впевнений?

– Так, я впевнений, ефенді.

Господар насупився ще більше.

– Це вже п’ятий.

– Так, ефенді. Однак пан Стоцький, що мене послав, зацікавлений у тому, аби отримати саме свого сина, а не когось іншого. Так само, як і ти, шановний ефенді.

– Але ж ні в мене, ні у моїх друзів більше нема таких рабів, як ти мені описав! Може, він зовсім і не в Очакові?!

Кульчицький пояснив терпляче:

– Як я вже казав, мій господар отримав від сина вісточку, що він саме тут. До того ж полон і неволя могли поміняти панича – і він тепер виглядає зовсім не так, як раніше.

Сулейман почав нервово ходити кімнатою.

– Не подобається мені все це. Я не мав від Селіма вістей уже стільки часу, вже змирився з його смертю, а тут приходиш ти!

– Хіба ж я приніс погану новину? – спокійно запитав Кульчицький. – Твій син уже був однією ногою на тому світі, так що ми його насилу виходили. Він відмовлявся приймати їжу з наших рук і ліки, але згадка про батька і рідний дім таки переконала його в протилежному. На щастя, переконала.

Сулейман нарешті спитав розгублено: