TextBook – Такого дарувати не маємо права, бо ми є шляхта, а не псячі хвости. Їдьмо до Вугерець і запитаємо там пана суддю, за якими законами він живе! І хай тільки спробує відбрехатися, собачий син!
– У селі когось треба лишити, щоб у спину не вдарили, – порадив Дешинич.
– Буде кому село захистити. Беріть того виродка і гайда!
Шляхтичі сіли на коней, Юрій же підійшов до наймолодших Ручки та Сметанки, попросив:
– Скочте, хлопці, до П’янович. Там живе Мариня – покоївка Коналінських. Привезіть її.
Страхи Юркової матері справдилися: хмари знову окутали небо, збираючись на дощ. Але намокнути ніхто не боявся: шляхта була зла і рішуча. Кульчичан зібралося десь до півсотні озброєних вершників, і вони легким клусом наближалися до села Вугерець, власності Коналінських. Оминувши людські хати, шляхта наблизилася до маєтку. Стали.
– Подивіться, – скомандував старший Костик.
Дашинич із Попілем спішилися і побігли до брами. Постукали. Тиша. Дашинич схопився руками за велике залізне кільце і потягнув на себе: на диво брама зі скрипом відчинилася. Шляхтичі переглянулися.
– Заходимо, але поволі. Перевірте, чи наладовані пістолі, але без мене пальбу не починати! – скомандував Костик.
Обійстя Коналінських привітало кульчичан пусткою і тишею. Нікого не було видно, лише сивий кінь стояв біля конов’язі.
«Той самий», – мовив про себе Юрій, зрозумівши, хто спостерігав за ним із костелу.
Тим часом шляхтичі під’їхали до самих дверей будинку. Попереду був Костик, Дашинич і Юрій, а Цмайло і Штокайло підтримували у сідлі зв’язаного Гжицького. Інші шляхтичі розмістилися позаду, тримаючи зброю напоготові.
– Гей, пане суддя! – гукнув Юрій. – Ану вийди-но з хати: кульчицька шляхта до тебе в гості завітала!
У відповідь – тиша. Кульчичани чекали, вдивляючись навколо себе у темряву, а коні їхні нервово гризли вудила. Нічого. Юрій уже було хотів крикнути ще раз, але раптом двері відчинилися: на порозі свого дому постав сам пан суддя. Він виструнчився на повний зріст, окинув своїм поглядом присутніх.
– Щось я не пригадую, аби колись кликав вас до свого дому.
Відповів Костик.
– А ми привезли тобі, пане, те, що ти загубив у нашому селі. Певно, шукаєш!
Безумовно, суддя впізнав Гжицького, але жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.
– Не маю жодної справи до вашого села. Забирайтеся звідси.
Костик спаленів:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Лицар з Кульчиць» автора Яріш Я.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ VIII“ на сторінці 8. Приємного читання.