Розділ «Пролог»

Данило, князь Галицький, молився. Він стояв навколішки в церкві перед образом святого Василія. Був простоволосий, в одязі рядового дружинника. Читав молитви щиро, ревно, як це вміють робити тільки люди сильної волі. Разом із ним молилися ченці. Князь звертався до Бога, дякуючи за перемогу над ворогами землі Руської. У церкві було тихо, тільки чулося шипіння воску на запалених свічках. Така дружня і щира молитва в цьому куточку завжди додавала князеві душевної легкості та сили. Тут Бог зважав на його молитви.

Данило дуже полюбив цей край. Тут добра земля – масна, родюча, тут шовковисті трави, тут синє небо із жайворонками та дивовижно гарна пісня дівчат. А ще поряд повноводий Дністер, який годує людей рибою та захищає від ворога. Навколо – густі бори, ліси, діброви, так що й світа білого за ними не видно. Краса, тиша, благодать Господня.

Після звершень державних та трудів ратних Данило завше приїжджав сюди, до свого селища, аби відпочити та помолитися у монастирі Святого Василія. У розмові з ігуменом завжди міг знайти розраду і пораду. От і тепер приїхав сюди із доброю звісткою.

– Істинно, велику побіду дав Господь тобі, княже, та дружині нашій над мадярами, – сказав отець ігумен до князя, коли вони вийшли із церкви і попрямували до валів.

– Славлю Господа, – відповів Данило. – Ніби Дух Святий зійшов на наших воїв. Особливо комонники мужньо билися, сильно трощили лави ворожі – вони нам ту перемогу принесли.

Отець ігумен поглянув на небо: там повільно пливли хмари, збиваючись докупи, аби під вечір впасти на землю життєдайним дощем.

– То допомогли святі мученики Флор ті Лавр.

Князь поглянув на ігумена, щиро зізнався:

– Не чув про таких.

– Вони були рідні брати, майстри-каменотеси. Ці святі угодники колись прийняли мученицьку смерть за віру Христову. Зараз святі Флор і Лавр є покровителями коней: без їхньої допомоги тут не обійшлося.

Данило задумався. Монастир стояв у лісовому урочищі, навколо нього розташувалося княже городище, обнесене високим валом. Данило став на височині й дивився на широкий розлив Дністра. Тоді повернув голову у другий бік, ковзнув поглядом по єдиній дорозі, що вела з городища на захід: там розросталося нове селище.

– Чого люди йдуть із городища і селяться там? – запитав князь настоятеля монастиря.

– Там б’ють джерела, там вода, княже. Люди до води тягнуться.

Князь мить подумав, а потім сказав:

– Тоді нехай і моє городище там буде, піду до людей. І церкву нашу туди перенесемо, бо де живуть люди, там і дім Божий має стояти. Уречу цю церкву мученикам Флору та Лавру…

Сталося, як сказав князь. Так із прадавнього поселення, із княжого улюбленого селища зародилося село Кульчиці, і постала у ньому церква, уречена братам-каменотесам. Уже син Данила Галицького Лев подарував село лицарям із роду Драго-Сасів, за їхні величезні заслуги, за хоробрість. Із цього славного кореня і пішли роди Кульчицьких…

Видиво у Юрковій голові розсіялося: Данило Галицький посміхнувся малому на прощання і зник. Із лісової обителі хлопець знову повернувся до рідної хати: навпроти нього сидів тато і рівним голосом розповідав бувальщину. Батьківська хата була великою і світлою. Багато образів і рушників. Батько завжди сидів у голові стола і навчав своїх синів. Змалечку навчав.

– От з якого кореня, синку, пішов наш рід. І то не просто легенда: князі та королі своєю високою рукою надавали нам права і привілеї на цю землю. І все це не просто так – усе кров’ю нашою викуплено. Не десяток і не одна сотня наших родаків наклали своїми головами за Батьківщину. Нас усюди знають, бо ми – Кульчицькі!

Малий Юрко із великою увагою слухав розповіді свого батька. Старший Кульчицький узяв у руки виточену дерев’яну колбу, ззовні схожу на качалку, якою жінки розкачують тісто, тільки вдвічі більшу і без ручок.