Розділ ХVІІІ

Земляки розбудили давні спогади. Юрко згадав, як тому літ кільканадцять прибув на Запоріжжя разом із Ручкою та Сметанкою – до речі, вони також були тут.

Він майже не був у походах разом з козаками – отаман Сірко відразу визначив для нього іншу роботу – побачив у Кульчицькому неабиякий розум, відвагу, кмітливість. Це тільки на перший погляд Запорозька Січ була така простацька. Поляки й московіти навіть називали Запоріжжя «гніздом своєволія» або збіговиськом «брудних хлопів». Насправді Січ уже десятиліттями, а то й ціле століття мала дипломатичні відносини із другими державами. Європейські монархи завжди були зацікавлені у послугах козаків у війнах із турками, так що запорозькі посли були і у Стамбулі, і в Москві, й у Варшаві, і у Відні і навіть у Римі, в папи. Разом із послами діяли й розвідники Сірка, передаючи на Січ важливі новини.

За наказом кошового Кульчицький прибув до Стамбула. Він налагодив зв’язок із людьми австрійського цісаря та папи, які особливо шукали тоді союзу з козаками. Часом вони діяли спільно, особливо у 1663 році, коли між австріяками й турками розгорілася нова війна. Наступні роки також Юрій був перекладачем при різних віденських місіях. Видаючи себе то за товмача, то за віденського купця, Кульчицький бував і у Бєлграді, і у Відні. Навіть одружився у австрійській столиці, зустрівши там Марію-Урсулу. Завдяки його донесенням Сірко дізнавався багато цікавого про пересування турецького війська, галер із товарами, про переговори турків із поляками, австрійцями, Дорошенком… Кошовий отаман завжди знав, куди має завдати основного свого удару, аби заподіяти туркам найбільшої шкоди.

Тепер же, з наказу австрійської влади, Юрій мусив повертатися на Січ, аби зустрітися із Сірком. Ходили чутки, що славний отаман збирається тікати з Сибіру або що його вже цар велів відпустити, зрозумівши свою помилку. Чи так було, чи ні, а без славного кошового Запоріжжя занепало. Усі вилазки низовиків зазнавали поразки: якось пішли із Вдовиченком на Перекоп, то там їх побили татари, а іншим разом дістали на горіхи від гетьмана Дорошенка.

Запорожці молилися за свого кошового, Кульчицький вірив, що Господь почує їхні молитви.

Повертаючись на Січ після стількох років, Юрій уже й не сподівався побачити там своїх давніх знайомих. Дорогою малював собі в уяві їхні обличчя, намагався вгадати, що сталося з кожним із них, а ще уявляв, як вони його зустрінуть, чи впізнають. Оце буде зустріч, адже друзі вважали його мертвим.

Легенда була готова давно: потрапив у полон, був у неволі. Навіть найближчі не повинні знати, чим займався Юрій Кульчицький у агарянській стороні.

На диво, перейшовши стільки воєн і походів, усі його побратими лишилися живими. Невже Сірко і справді пильнував за ними, як і обіцяв колись Юрію? Цілком можливо, адже не лише козаки, але й турки з австріяками були впевнені у тому, що цей чоловік і справді чаклун-характерник!

– Юрку-у-у-у!!!

– Братику!!!

– Пляцку, сякий-такий, круца-фіца твоя була! – гукали одночасно Ручка, Сметанка і Миколай Бакалець, кидаючись Кульчицькому в обійми.

– А ми ж за тобою, превражий сину, вже стільки молебнів справили… – чухав потилицю Залога, обіймаючи товариша міцно-міцно, аж тріщали кості.

– Вернувся я, – відповідав на всі запитання Кульчицький.

Вони теревеніли з друзями цілу ніч, не в змозі наговоритися й описати всі свої пригоди…

Однак звістку про повернення з того світу Юрія Кульчицького затьмарила звістка про інше повернення – Івана Сірка. Січ завирувала, закрутилася, вийшла з берегів. Саме так красиво вміє виступати тільки Дністер, затоплюючи Самбірську землю. Запорожці поперли гуртами, натовпом, цілою своєю галасливою громадою до Січової брами. Кидали всю роботу, зносили все, що траплялося їм на дорозі, і зусібіч стікалися у те місце. Тут уже збиралося коло козаків, галас потроху затихав.

– Де ж вони?

– Ще не видно?

– Та цитьте ви!

Хтось із новоприбулих іще намагався про щось розпитувати, однак їх тут же «заглушили». Запала тиша. У цій тиші навіть можна було почути тупіт кінських копит, який наближався. Раптом у браму в’їхали вершники. Першим з-поміж них був Іван Дмитрович Сірко.