Розділ VIII

– Брешеш!

– Гжицький! – раптом упізнав Дашинич. – Богуслав Гжицький, шляк би тебе трафив! От і попався ти, голубе, в наші руки!

– Ти диви, – підхопив і Ручка. – Ото нам Бог дав презент. Тепер ти за все відповісиш, збую! Ми тобі покажемо, як палити шляхетські хати, як людей красти і грабувати.

– Живим тобі не вирватися, так що молися Богу!

Гжицький зайорзав:

– Панове, то не я. Ви ж розумієте, що мені того не треба було. То все мої господарі, то їхні справи!

Шляхтичі грізно кружляли навколо нього.

– Давно говорили, що цей баніта у Коналінського на короткому повідку, – сказав Дашинич. – Тепер ми вас усіх притиснемо!

– Де Мариня!! – раптом гаркнув Юрій.

– Вдома, пане, її ніхто не займав, клянуся! Це була просто приманка, – швидко заговорив розбійник. – З вами хотіли тільки поговорити.

– Брешеш, волоцюго! Ви напали на мене! Та що я тут з тобою буду розмови вести! Панство, давайте шнурок і на вербу того сучого сина!

Шляхтичі спішилися, взяли Гжицького попідруки і потягли в бік розлогого дерева. Шнурок також знайшовся. Зрозумівши, що жарти скінчилися, розбійник заговорив.

– Чекайте, чекай! То все Коналінський! То старий придумав! Клянуся, ми не хотіли вбивати: мусили потримати трохи в старому сараї, доки старий Шелестович не підпише відмову!

Тепер усе стало зрозуміло: землю захотіли забрати. Вугірецькі пани вже давно зуби точили на оті самі землі, судилися, напади чинили…

Раптом з боку Кульчиць почулося тупотіння копит, котре все наростало.

– Наші, – мовив Дашинич. – Чутка по селі швидко розійшлася, а шляхтичі мусять один одному допомагати.

Гжицький іще багато цікавого встиг розказати перед тим, як на поле прибуло десь із три десятка озброєних вершників.

– Що тут? – запитав старший Костик, що їхав на чолі цілої ватаги, – це був старий батьків товариш.

– Коналінські збуїв наслали на нашого Шелестовича, – відповів Дашинич. – Що робитимемо?

Костик довго не думав.