Розділ ХХІ

Юрій лежав на білій сніговій постелі. І той сніг був м’якший за воду, а шовковий, як степова трава на березі річки. Він упав на той сніг з висоти і, розкинувши широко руки, занурився в нього. Поруч на снігу лежали розкидані стиглі вишні, й долоні були липкі від червоного їх соку. Раптом Юрко здогадався – це був не сніг, а білий квіт. Як все-таки гарно навкруги і тепло; пахло вишнями й весною. Тільки чого так болить голова? І нудить, мов з похмілля…

Кульчицький насилу розтулив повіки: перед очима бігла земля – минув якийсь час, доки здогадався, що його везуть на коні. Карий мчить чимдуж, поруч іще вершники у гостроверхих шапках. На руках липне не сік, а червона кров. Юрій стулив повіки: сподівався, що так голова менше болітиме.

Під час того нестримного бігу козак то пірнав у білий вишневий квіт, то знову прокидався. Сонце дедалі більше хилилося за обрій.

Коли Юрій знову розплющив повіки, він лежав коло вогнища. Було трохи легше – поспавши кілька годин на землі, біль у голові вщух, перестали нити кістки. Була ніч, зорі висипали на небо, як з мішка. Торкнувся до голови – була перев’язана.

Навколо сиділи турки. Один із них побачив, що Юрій прокинувся, підійшов і дав води. Кульчицькому пересохло горло, однак степовик йому багато пити не дозволив.

– Де мої брати? – спитав яничара, сам не розуміючи, українською мовою чи таки по-турецьки.

– Ми побили їх, а поранених дорізали.

– Добийте і мене.

– Ти – «язик».

Його везли на коні із прив’язаними до луки сідла руками. Голова все ще боліла, та Юрій поволі оклигав. Очі вже порестали бачити степ чорно-білими кольорами: позеленіла трава, а далі й інші барви стали перед очима. Чув уже все розбірливо. Повернулися й відчуття – бодай не верталися: перед очима став Миколай Бакалець, а за ним і Попіль, і Дашинич, і Залога… Злість охопила козака, коли уявив, як ці гиряві дорізали їх, поранених, наче скот. А далі й сльози навернулися: Юрій враз зрозумів, що у тім світі він лишився один, шкода стало…

Напевно, саме настав час замислитися над своєю долею. Чогось так повелося, що у нього все не як у людей. Мав би орати батьківську землю, ростити дітей із дружиною, гоститися із товаришами за святковим столом. Натомість товчеться по світу, ризикує життям, оплакує побратимів, навіть не можучи поховати їх. Дружини не бачив уже стільки часу, а батьків – то років дванадцять. Уже й не побачить, і тільки чорний ворон принесе їм звістку про смерть сина. Навіть у полон його турки ведуть – і то не як людей. Інших ординці женуть степами пішки, прив’язаних один до одного за шию, б’ють по спині канчуками. Його ж везуть, як якогось пана, на коні…

Кульчицький стулив повіки: відганяв так думки, що безладно роїлися. Поранена голова – це кепсько, однак треба опанувати себе. Юрій почав поволі прислухатися до розмов ординців, роззиратися навколо, намагаючись визначити, де зараз перебуває і куди його везуть.

Турків було не більше двох десятків. Де поділися решта – невідомо. Судячи з того, як швидко ординці тікають на південь, мали зустріч із Сірком: кошовий добре їх пригостив, так що більшість орди із землі вже не встане.

Степовики були низькорослі, коні в них також малі і присадкуваті – напевно, Бог навмисне їх так сполучив. Трималися в сідлі легко, ніби зросталися із кінським крупом, через це без надмірної втоми витримували довгу дорогу. Одягнені в теплі каптани або кожухи, у хутряних гостроверхих шапках. Лиця їх приплюснуті, зашкарублі від диму й вітру, спеки та холоднечі. Вузькі очі. Їли напівсире-напівприв’ялене кінське м’ясо. Юрієві давали пити м’ясну юшку – варили навмисне для нього. Не хотіли, аби їх єдиний бранець по дорозі заповів довго жити. А ще йому давали якусь настоянку із трав: від неї його і попустила голова.

Кульчицький уважно слухав, про що гаркають турки. Вони не були багатослівними, їхали пригнічено. Юрієві вистачило почути то тут, то там якісь уривки речень, окремі слова, аби зрозуміти, що Сірко насправді розбив орду і відбив ясир. Ці два десятки – чи не єдині, яким вдалося вирватися живими. Кульчицького захопили як «язика» і замордують, якщо не розкаже про запорожців чогось цікавого. Та навіть як і розкаже – все одно замордують.

Козак почав молитися про себе, готуючись закінчити свою земну путь…

Турки довезли його до Дніпра. Юрій знав, що через Славуту орда мала дві переправи: через Кічкас та нижче Тамані. Тамань була далі від Запорозької Січі, тому, скоріше, вони прямують просто туди. Його везуть не у Крим, а, найпевніше, в Очаків чи Білгород. У тих двох містах Юркові доводилося колись бувати, можна було б пошукати давніх знайомих та передати звістку, аби хтось його викупив з неволі, якщо бусурмани таки подарують йому життя. Тільки кому? На Січ ніхто із агарян, найпевніше, не піде, дружину лякати неохота, та й грошей у них таких ніколи не було, аби вистачило на викуп. У Кульчиці не можна: як стане перед земляками живим, коли всі інші загинули в бою? Як подивиться у вічі Ручкам, Сметанкам, Дашиничам… Коли Бог дасть Юрію вибратися живим із цієї халепи, то він обов’язково навідає рідне село. Тільки пізніше.

Треба обережно виходити на знайомих віденських купців, із якими мав різні справи у Стамбулі, Бєлграді та самій цісарській столиці. Часом вони заходять і у Білгород, і в Очаків.

Ночували просто біля переправи. Ночі були холодними, цієї навіть сніжком уже кинуло. Юрко тулився у кожух, присувався ближче до вогню й грівся разом із турками. Суворий степ зблизив людей, вони навіть готові були забути свої розбіжності у мові, вірі, забути, що вони споконвічні вороги. Бувало, сам Сірко пускав татар попасти свої стада в запорозькі степи, коли страшна сарана зжерла все живе у степу татарському.