Розділ VIII

Щойно мати вийшла за двері, як Юрій тут же схопив полотняну торбу і почав у неї складати зброю, котрої у їхній хаті водилося чимало: лише пістолів Юрій узяв чотири. Крім того, ріжок з кулями, порохівницю, кинджал і ніж. Був іще чекан, однак він у торбу не влазив.

– Пригодиться, – мовив сам до себе Юрій і заткнув собі за пояс, накривши зверху каптаном. Далі причепив шаблю і, взявши торбу та захопивши мушкет, вийшов з хати.

Матір зустрів перед перелазом, сказав на випередження:

– Як думаєте, брати мушкет чи нє? Кажуть, вовки десь в лісі тої ночі вили.

– Та бери на всяк випадок. І шаблю взяв – молодець: шляхтич мусить мати шаблю.

«Борщ без м’яса – то є зупа, шляхтич без шаблі – то є дупа», – подумав про себе Юрій, але матері цього не сказав.

– А що ж ти таке напакував? – побачила мати Юркову торбу зі зброєю.

– Гостинці.

– А-а-а. Ну, то є добра справа. Їдь, синку, але будь там дуже обережний…

Юрій став у стремено і вискочив на осідланого коня. Натягнув вудила. Карий почав під ним басувати, бити копитами. Це був добрий кінь, котрого батько ніколи не запрягав у воза: тримав лише для їзди. Брат відчинив браму, і Юрій виїхав з подвір’я, кивнувши на прощання рідним.

Мати дивилася йому вслід:

– Куди, куди повернув? А-а-ай, таки до Радлович… До Радлович поїхав! Ой, Юрцю, Юрцю, та у тих же Радловичах дівки – чарівниці. І оком не змигнеш, як вона тебе… Ой, що ж батько скаже…

Молодий Кульчицький-Шелестович уже не чув слів матері, а гнав коня по дорозі. Час минав, надворі вже добре стемніло, тож треба було поквапитися.

Оминувши крайню хату села, Юрій звернув з дороги і почав поволі діставати з торби її вміст. Він швидко наладував пістолі і порозпихав так, щоб легко можна було дістати. Чекан засунув у вильот каптана, перевіривши, чи легко виймається. Мушкет закинув за плечі. Рушив.

Костел бовванів уже перед очима, і Юрій подумав собі, що звідти є гарна можливість оглядати не лише дорогу, але й усі навколишні поля. Здалося, що у найвищому віконці навіть світло горить. Та ні – таки привиділося.

Наблизившись, Кульчицький звернув у поле, у бік гумна: десь там на нього повинен чекати Коналінський. Зараз це гумно було занедбане: частково розгромлене, частково спалене – привид шляхетських суперечок і воєн. Далі був рів, що відгороджував два села, а вже навколо того рова поросли височенні та розлогі зарості верболозу.

«Добре місце для схованки», – мовив про себе шляхтич.

Битися його вчили ще змалку: батько хотів, аби син умів за себе постояти, та найбільше всього Юрій навчився у Львові: у великому місті ніхто не зважає на те, що ти Кульчицький-Шелестович. Не раз йому там доводилося встрявати в корчемні бійки, великі вуличні побоїща, захищати свою честь на чесних і не дуже герцях, і цей досвід Кульчицькому зараз мав би ой як знадобитися.

Гнідий заржав і почав завертати голову в бік верболозу.

– Що, братику, коней чуєш? Таки сховалися скурві сини.