Розділ ХХІV. 1675 рік. Стамбул

Доля знову закинула Юрія Кульчицького до Стамбула. Багато хто з купців «Орієтальної східної компанії» попрямували туди. Мали завдання – винюхати, чим живе османська столиця: у повітрі витав запах нової війни.

Мухамед ІV ніяк не міг заспокоїтися. Це був цар-воїн, який не збирався миритися із поразками. Він був сильний духом і міцний тілом. Багато проводив часу, виконуючи різні фізичні вправи, любив полювання. За це й дістав прізвисько Мисливець. Десь султан розумів, що могутність Оттоманської Порти вже не така велика, як колись. Європа, а особливо Священна Римська імперія німецьких народів, зробила великий крок уперед. Наганяти страх на християнські народи ставало дедалі важче.

Програвши війну полякам, султан вирішив зайти з іншого боку. Йому потрібна була Україна. Найперше, він надіслав величного грізного листа до запорожців, аби переманити їх на свій бік. Сірко з товариством відповіли йому своїм листом, висміявши султана, пообзивавши свинею та козолупом та запропонувавши поцілувати їх у дупу. Султан послав своє військо разом із татарами, аби знищити Січ за таке блюзнірство. На саме Різдво яничари вдерлися до Коша, однак знайшли там не перемогу, а тільки свою смерть. У відповідь Сірко здійснив свій похід на Крим, страшно розоривши його.

Побачивши, що ні з Сірком, ні з Дорошенком справи не буде, Мухамед поставив над Україною нового гетьмана – Юрія Гедеона Хмельницького, Богданового сина. Той пішов на Чигирин з вогнем та мечем, намагаючись здобути його. Козаки Самойловича і московські ратники заледве відбили ті напади. Їм допоміг Сірко. Під час другого Чигиринського походу мусульмани таки вдерлися у фортецю, однак застали там самі руїни.

Побачивши, що з того боку їм не прорватися, турки вирішили піти з іншого. Свою політику провадив новий візир Кара-Мустафа: цей чоловік походив із потурченого сербського роду Соколовичів. У його амбітні плани входило захоплення Австрії, Угорщини, Моравії та інших земель. Це мала бути велика війна, після якої утвориться Західна Османська імперія.

Юрій знав усі ходи та виходи до султанського палацу: у нього були завербовані люди з оточення султанської матері, що також була родом з України. Цього разу чутками мав поділитися один із євнухів, якого Кульчицький давно уже тримав на гачку. Юрій чекав його в садку біля палацу. Про всяк випадок Кульчицький ховався в затінку кипарисів і тільки раз у раз поглядав на викладену камінням стежку.

І ось почулося шаркання сандаліїв по камінню, товстезний тулуб євнуха вивалився з-за рогу, голова ж його була обернена назад. Євнух прийшов, важко відсапуючись, від нього несло потом.

– Ну? – запитав Юрій.

– Я все чув, але ці відомості будуть коштувати вже дорожче. Я дуже ризикував: не штука підслухати промову візира на великому зібранні.

– Ти розповідай, а я оціню вартість твоїх відомостей, – перервав його Юрій. – І не думай щось накрутити.

– Спочатку гроші.

Кульчицький наблизився до нього, дав кілька монет.

– Це тобі аванс. Щось цікаве повідаєш – дам більше.

Євнух почав говорити тихо, ледь не на вухо. Кульчицький все уважно запам’ятовував, переривав кілька разів, ставлячи уточнюючі запитання. Схоже, відомості і справді були цінними, бо Кульчицький, вислухавши все до кінця, відразу ж витяг капшук і відрахував євнуху чималу суму.

– Копію зробив?

– Яку копію? – не втямив євнух.

– Листа.

– А, зробив.

При цих словах євнух боязко ще раз роззирнувся навсібіч, витяг невеликий згорток паперу і подав Кульчицькому. Юрій легко відкрив, перебіг очима, посміхнувся.