Розділ VIII

Вдома Юрій вирішив нічого не говорити, щоб не налякати домашніх. Кульчицькі-Шелестовичі гуртом скинули сіно у стодолі, а тоді дружно пішли до колодязя митися: порох від сіна обліпив Юрія з ніг до голови, прилип до мокрого від поту тіла, понабивався у ніс.

– Ото добрий кусень роботи зробили, я й навіть не думала. Богу дякувати! – щиро раділа мати, ллючи Юрію на руки теплу, нагріту на сонці за цілий день воду. – За то змайструю вам зараз смачну вечерю: стиранку. Ти, Юрцю, ще малим любив з молочком.

– Без мене повечеряйте, мамо, мушу скочити в одне місце, – миючись до пояса, відповів син. – Скажіть малим, нехай коня запряжуть. Карого.

– Ой, вже сутеніє. Ще й хмариться: кути ж ти надумав їхати?

– Куди-куди: до дівки, – раптом підкинув один з молодших братів, а другий доточив:

– Намасти вуса сметаною, щоби ліпше стирчали.

Обоє малих пирснули сміхом, Юрій бризнув на них водою – і вони побігли регочучи у бік стайні, щоб виконати братів наказ та запрягти його коня.

– А в котрий бік хоч поїдеш: на схід чи на захід? Звідки виглядати? – запитала мати, подаючи рушник.

Попри двір Шелестовичів проходила дорога: одним кінцем вона ішла до Радлович, за котрими відразу був Самбір. В іншому боці знаходилися села шляхетські: Білина, Городище, Гординя… Юрій відразу зрозумів, про що хоче дізнатися мати, тому збрехав свідомо:

– До Городища їду: маю справу.

Мати зітхнула з полегшенням.

– Богу дякувати. Там села наші, господарські. І дівчата – господині.

– А в Радловичах хіба нє? – запитав Юрій, витираючись рушником.

– Ти ж знаєш, синку: там нема шляхти. Нам не можна родичатися з руштикальними.

– Хіба ж у них роги?

– Ой, синку. Краще не ходи у той бік. Коли батько дізнається, що хлопку собі взяти хочеш, то не дасть тобі ані крихти поля. А як довідається, що котрійсь живота надув і покинув, – проклене.

Юрій пішов до хати, заходився вдягатися. Мати була поруч, усе радила, яку сорочку взяти, шапку, каптан.

– Бери отой зелений, з вильотами. Він тобі дуже до лиця. І пояс до нього червоний.

Юрій слухався усього, що радила мати, однак її треба було якось позбутися.

– Мамо, крикніть на малих, щоби скоріше того коня запрягали, бо так до пізнього вечора монятися будуть.