Розділ VІІ

Зима минає дуже важко. Як тільки день зимовий стає довшим, а сонечко все вище підіймається на небо – із великим нетерпінням люди чекають весни. Однак весна приходить не так уже й скоро. Зимонька не хоче відступати зі своїх позицій, надійно окопавшись на цій землі. І навіть коли вже й доводиться відходити, то із жорстокими боями: кидає весні в очі снігом, б’є у груди холодними вітрами. Нарешті прилітають бузьки, атакуючи зиму. З іншого флангу починає прокидатися Дністер: ламає кригу, широко розправляє свої могутні плечі, розкинувши їх не тільки поміж берегами, але й на луки та городи. Зима тікає, ховається. Тримається ще якийсь час у ярах та лісі, та з часом зникає і звідти. Навіть Карпатські хребти, які у ясну погоду добре було видно з Кульчиць, і ті перевдяглися із білого в зелене.

Увесь цей час Юрій заглибився у роботу. Став він поволі звикати до господарства, звикся, зрісся зі своєю землею. Допомагаючи батькові, він згадував собі все, що почав уже забувати у Львові.

Навколишня шляхта зрозуміла, яку високу освіту, який досвід має Кульчицький, тому брали його на різні соймики, на суди, радилися із ним, вирішували разом всякі господарські справи – уже скоро про його здібності та розум заговорили в Самборі та навколишніх селах.

Тим часом весна взяла владу над цим краєм повністю. Сонечко висушило, обігріло землю – вона попросила лемеша, борони. Шелестовичі вийшли із плугами з самого ранку, заходилися орати. Настав час сіяти ярину: мали вони багато ланів у різних кінцях села, а пасовища тяглися вздовж Дністра на кордоні з Кружиками.

За зиму вгодовані коні тягли плуга добре – скиба рівно лягала; пахло землею. Граки сідали тут-таки за плугом на оранину, товклися по ній у пошуках поживи.

Юрко ходив за плугом, розорюючи довгий свій лан. Мав при боці шаблю, а за спиною – рушницю. Це від татар. Дике поле ніби й далеко, однак степові гості досить часто заскакували до Кульчиць. Два роки тому стався татарський напад на село: одного господаря потягли на аркані просто від плуга. Інші тоді відбилися: шляхта добре знала, як тримати шаблю й мушкет, – треба завжди бути напоготові.

Батько збирався сіяти тут овес, а далі – яру пшеницю: у нього ще з осені все було розплановане. Вони вели тут господарство вже не одну сотню років і знали, чого хоче ця земля, що їй треба дати, аби вона сторицею віддячила урожаєм.

Недалеко орали Дашиничі свої наділи. Сонце вже підбилося високо – Юрій почав відчувати втому.

– Досить! – гукнув здалеку батько. – Обід.

Їли печені пироги, сир зі сметаною, варені яйця.

Наситившись, Юрій ліг просто на землі, закинув руки за голову, а очі впер у небо. Посміхнувся – гарний сьогодні день. Якби тут був Миколай Бакалець, то зараз би затяг одну зі своїх пісень на кшталт:

І наївся, і напився, і на ролю положився.

– Чом ти лежиш та й не ореш, та й до мене не говориш?

– А я лежу та й думаю, що погану жінку маю!..

Він колись чув цю пісеньку від співучого радлівчанина – і вона запала в голову. Заспівав би зараз, однак стримався. Це Миколаєві личить вигукувати, виспівувати, свистіти постійно. Шляхтич має бути трохи поважніший, тому Юрій лиш зітхнув. Цікаво, де зараз цей хлопець: сидить вдома чи таки пішов на Січ.

– Дай, Боже, щістє! – ще здалеку гукнув Дашинич, скинувши шапку й наближаючись до гурту. Юрій підвівся.

– Дай, Боже, дякую, – відповів батько.

Сусід зблизився, присів поруч із Шелестовичами.

– Сідай, пане-брате, до нас.