Розділ VIII

Юрій поплескав коня по шиї і продовжив свій шлях, сторожко оглядаючись у темряві. Раптом з-за гумна виїхав вершник. Навіть у темряві Юрій упізнав у ньому за манерою триматися в сідлі вже знайомого посланця.

– Де Коналінський?! – зразу ж гукнув Юрій. Вершник не відповів, доки не наблизився майже впритул. Постійно дивився на костел, немов чекав звідти якогось знаку. Так і є: там хтось сидить і спостерігає, чи не привів Юрій із собою підмоги.

– Я прийшов сам, як ми і домовлялися. Де Коналінський, де Мариня?

Навіть крізь темряву Юрко відчув, як шляхтич посміхнувся, а тоді поволі звів руку і наставив на нього пістоль.

– Поїдеш з нами. Кидай зброю.

Кульчицький міг себе опанувати, але все одно відчув, як під дулом пістоля мороз побіг поза шкірою.

– Ми так не домовлялися!

– Пан Коналінський тебе чекає. Не нароби дурниць: кинь мушкета, потім шаблю, а тоді ми собі мирно поїдемо і залатвимо всі свої справи.

Тут із кущів виїхала решта розбійників: чоловіків десять. Вони об’їхали і загородили дорогу до Кульчиць.

– Чекайте, а де Мариня? Де дівчина? Без неї я нікуди не поїду.

– Поїдеш, голубе, нікуди не подінешся! – гукнув іззаду один з розбійників грубим, замогильним голосом.

– Я – шляхтич, – нагадав Юрій, не зводячи погляду із націленого на нього пістоля.

– Ніж не вибирає, чиє горло різати.

Посланець, досі тримаючи націлений пістоль, розумів, що вони занадто близько один до одного, щоби Юрій встиг витягти шаблю чи схопитися за мушкет, тому говорив упевнено. Однак він не знав про захований чекан. Юрій же зрозумів, що далі справу відкладати не можна, бо за відсутності Коналінського ніхто із ним тут розмов вести не буде: або смерть, або полон. Користуючись темрявою, Кульчицький висунув із рукава свій чекан, а тоді несподівано вдарив – поцілив у руку. Розбійник скрикнув і випустив пістоля, після чого отримав другий удар: у груди. Кінь під ним стрибнув убік, вершник же звалився на землю.

Інші розбійники не відразу зрозуміли, що сталося: не чекали від «макогона» такого сприту. Юрій же приострожив коня: боротися тут із десятком горлорізів дорівнювало смерті. Оскілька дорога до Кульчиць була перекрита, він рвонув полем у бік Радлович.

– Лапай! – раптом крикнув котрийсь із розбишак. Хтось вистрелив.

– Живим брати! – загорлав інший, і десяток коней помчали слідом.

Юрій розумів, що йому будь-що треба прорватися до свого села: туди за ним переслідувачі потикнутися не посміють. Шляхтич крутнув коня вліво і погнав полем у напрямку дороги. Карий відчув небезпеку і рвонув з усіх ніг, постійно зрізаючи кут. Розбійники відразу зрозуміли цей маневр і кинулися навперейми.

Навкруги було темно: ніч усе щільніше накривала навколишні поля. Світилося лише одне віконечко у костелі. Біля дверей стояв сивий кінь. У Юрія промайнула в голові думка спробувати сховатися в костелі, попросити допомоги, але він цю думку відразу відкинув.

Гнідий виніс його на дорогу, і шляхтич повернув у бік рідних Кульчиць: аби тільки Бог допоміг прорватися. Липкий холодок від страху вже давно розвіявся, натомість тіло і розум розпашіли від дивного відчуття: воно у Юрія завжди виникало перед боєм. Розбійники наближалися: ось-ось будуть тут і перекриють дорогу, тоді шляхтичеві діватися не буде куди – і він опиниться у западні.