Розділ Х

Сонце втомлено сідало на заході, було мутно-червоне. Навкруги пахло денною спекою, пилюка забивала очі, рот та ніс. Тіні від дерев Віденського лісу ставали довшими і все химернішими. Від Дунаю тягло вологою.

Стежина перестрибувала горби, а іноді хитро їх оминала. Із настанням вечора ожило лісове птаство, давалося чути все голосніше й милозвучніше. Сонце сіло, і запанувала ніч. І ліс, і пагорби, і Дунай затулили повіки, аби відпочити після важкого дня. Не спали тільки розвідники, а все далі й далі крокували лісовою стежиною, їм навіть не думалося про відпочинок.

Вони пробивалися крізь чагарники та зарості дикого винограду, йдучи цілу ніч. Сміливці вже повністю минули турецькі позиції і тепер тільки сторожко озиралися, аби не наскочити на роз’їзд ворожої кінноти – спагіїв, що крутилися околицею. Відійшовши подалі, вони різко повернули вправо, до Дунаю.

– Чого ми звернули? Треба було так і далі йти у бік Кльостернойбурга, були б уже на місці, – говорив дорогою Михайлович.

– Не знати, чи є там наші вояки. Ніч літня коротка, скоро закінчиться. На ранок дійдемо до Дунаю, там когось здибаємо.

– Якщо не загубимося у цих хащах…

– Не бійся, пане Юрку, козак не голка – не загубиться.

Вони пройшли якийсь час мовчки, тоді Михайлович мовив:

– Там, у таборі, я думав, що нас той ага вже не відпустить.

– Головне, що нагодував. Хліб їхній та м’ясо якраз впору прийшлося. Казав тобі – ходімо зі мною: сидів би зараз у Відні та гриз сухарі. А так – шашличок поїли.

– Як би ще по чарчині налив нам ага, то я його взагалі розцілував би.

– Горілки не можна. Не забувай, козаче, що ми у поході.

Говорили притишено – обережність потрібна була у всьому. Ішли нічними хащами без перепочинку, зупинялися лише, аби визначити подальший маршрут. У нічному небі літали кажани, а десь разів зо три, гукаючи у нічній тиші, над самими головами пролітала сова. Старі дерева дивилися їм вслід, у спину, своїми дуплами-очима, шуміли гіллям у верховітті, намагаючись сполохати двох незваних гостей.

Якби ж то ці дерева знали, що два герої пустилися у таку небезпечну мандрівку не з власної волі, що вони йдуть рятувати їхню столицю…

Кульчицький посміхнувся про себе. Йому здалося, що дерева й справді стали розступатися зі стежки, а їхні гілки розсувалися, аби не заступати подорожнім місячного світла. Десь неподалік пробігла сарна, вітаючись із ними й даючи знак, що вони на добрій дорозі. Маленький їжак поспіхом збіг зі стежки, аби подорожні не наступили на нього й не поранили собі ноги.

У Юрія страх поволі відійшов. Тут він чувся вже у безпеці, відчував, що до союзників рукою дістати. Йому й раніше доводилося багато пережити, не одну таку пригоду перейшов бравий козак, однак зараз усе інакше. Зараз він відповідає не тільки за себе, а за ціле місто, за свою жінку та дитину.

– Де ти навчився так багато турецьких пісень? – спитав Михайлович. – Я також немало прожив поміж турками, та до пісень мені їхніх було байдуже.

Юрій відповів:

– Пісня – це душа народу. Якщо вивчиш багато турецьких пісень, то й думати навчишся, як турок, зрозумієш його.