Розділ ХХІІ

Минав час, а Юрія ніхто ні вбивати, ні страчувати не йшов. Не приходив ні ага, ні його дівки, тільки вартові-яничари подавали йому їжу двічі на день. Схоже, турки знайшли собі когось другого, якусь іншу іграшку, а за Кульчицького тимчасово забули. Надія на життя почала знову зароджуватися в душі козака. Він так і просидів у хурдизі, сподіваючись день у день, що його доля вирішиться. В’язень був терплячим, поводився спокійно, аби не привертати до себе зайвої уваги, аби навіть найменший спогад про нього заріс густим зеленим мохом забуття. Паші шкода грошей, що заплатив татарам за цього козака, і нічого путнього з цього не вийшло. Гроші треба відбивати, тільки спочатку слід почекати, аби все стихло.

Із пашою чекав і Юрій. Такий перебіг подій йому поки що подобався. От тільки Марії було шкода, як вона там без нього, голубка…

Паша перепродав його комусь із білгородських купців. Одного дня просто прийшов наглядач купця, відсипав управителю паші грошей, а той передав йому Кульчицького на мотузі. Наглядач почав оглядати його, наказавши роздягтися. Юрій пам’ятав, як вони колись із батьком купували коней і худобу. Тепер так само купували його, він почувся у тілі безмовної худобини. Уявив, що йому враз виросли роги, копита, хвіст, як у коня. Навіть заіржати захотілося та хвицнути турка ногою, щоб тому аж бульки з носа пішли. Він якраз зігнувся, обмацуючи його ноги.

– Скільки йому років? – запитав наглядач.

– Подивися на копиті, там написано, – не втримався Юрій. Ось зараз турок ще нагнеться, а тоді козак як зацідить йому п’ятою та просто в пику!

На щастя, турки української мови не розуміли і тільки глянули зі здивуванням на полоненого. Тоді стали далі говорити про своє. Кульчицький знав, що йому треба витримати ту ганьбу: у купця він зможе швидше вискочити на волю.

Тим часом наглядач переконався, що тіло козака м’язисте, здорове, шкіра чиста, тоді оглянув ще зуби і задоволено кивнув.

Отак, нарешті, Юрій вибрався із агарянської темниці. Це була ще далеко не воля, але краще, ніж тюрма. Зараз його поселили разом із іншими невільниками, можна було почути рідну мову, поділитися із кимось своїм жалем.

Разом з ним у неволі перебували невільники переважно із різних земель українських. Особливо багато із Поділля, з Кам’янця, з Ладижина, немало й з Галичини, бо в минулі роки бої точилися аж під Львовом. Тут були й поляки, і українці; шляхта й прості хлопи. За час свого перебування на Україні турки встигли нахапати собі ясиру. Невільники почали розпитувати Юрія, хто він і звідки.

– Із Кульчиць? То, значить, земляк самого Сагайдачного. Ех, шкода, що його вже нема, що не він гетьманує, а то загнав би турків у нори, і ми б не сиділи зараз у неволі.

– А ти ж сам звідки? – запитав Юрко свого співбесідника.

– Із Бродів.

– А не чув, чи хто із землі Самбірської є?

– Був один. Помер від сухот кілька тижнів тому.

– Шкода. А за Самбір він розповідав щось?

Невільник замислився:

– Казав, що турки з татарами добре пошарпали, а ще й холера покосила. І Дністер вилив – біда за бідою.

Юрія враз огорнула туга. Він згадав рідні Кульчиці, згадав батьків. Чи пережили вони ту веремію? Як би зараз вирватися звідси та побігти, полетіти просто до них!

А невільники гомоніли далі, кожен розповідаючи, як і де попався татарам чи туркам на аркан. Війська Магометові тоді накрили собою все Поділля, захопили Кам’янець і рушили до Львова. Їхні чамбули розлетілися по цілому краї, несучи розруху. Всі невільники проклинали гетьмана Дорошенка, пов’язуючи із ним свою тяжку долю. Особливо поляки.