Розділ ХХ. Запорозький степ

У степ прийшла пізня осінь. Подуло холодним вітром – трави враз зів’яли, пожовкли – життя перестало у них тріпотіти. Вода в ріці Самарі не була вже ніжно-голубенька – почорніла. Над козацькими головами пролетіли дикі качки: чомусь забарилися із відльотом і тепер спішно наздоганяли своїх. У степу пахло зимовою тугою, дарма що дні все ще стояли погожі.

Козацька чота їхала вздовж Самари, шукаючи татарських слідів. Десь товклися ординці понад Муравським шляхом, загрожуючи Полтаві та іншим лівобережним містам. Була орда немала – тисяч вісім вершників, тож запорожці зі своїм отаманом Сірком пильнували їх, аби десь у зручному місці заскочити й побити.

У чоті їхало десь близько сотні шабель, усі верхи на добрих конях.

Попе-попереду Сагайдачний,

Проміняв він жінку на тютюн та люльку

Необачний! —

раптом заспівав Попіль-Конашевич пісню про свого діда.

– Стули дзьоб, – перервав його порив Ручка. – Татари не сплять. А якщо і сплять, то будити їх не треба.

Запорожці віддалялися від шляху все далі на захід уздовж Самари.

– Є кілька бродів через річку. Якщо вони у цьому степу, то мусять десь тута показатися.

Іще здалеку козаки побачили «фігуру». Це була вишка, на якій сидів козак і зорив у степ: щойно козак бачив татар, тут же запалював сигнальний вогонь.

– Тута все спокійно, – задумано сказав Залога – отаман ватаги. – Що ж вони надумали, бусурмани? Десь-то мусять вони річку перескочити!

– Поїдемо і спитаємося, – запропонував Бакалець, показуючи в бік «фігури». – Заодно і попередимо: там сидять дундуки Самойловича, може, про татар і не чули.

Це була мудра рада. Залога зострожив коня й поволі рушив, але коник його чогось почав нервувати. Запорожець поплескав його по крупу.

– Ну, чого ти, Сивко?

Запорожці зупинилися.

– Злазьте з коней, – наказав Залога своїм козакам, сам також спішився. – Посидьте тут тихо, у комишах, а я побіжу та подивлюся, що там і як: чи добре пильнують козаки переправи, чи сплять собі.

Іван спішився й побіг уздовж берега пригнувшись. Там, попереду, був невеликий козацький форпост: стояв курінь, огороджений валом, а поруч височіла «фігура». У ньому сиділи лівоборежні козаки, що не тільки пильнували з висоти, але й робили роз’їзди по степу, шукаючи якихось підозрілих слідів.

Січовики поховалися в очереті, принишкли, чекаючи, доки не повернеться курінний.