Розділ 43

— Я вб’ю тебе, підлий геліонате! — пораненим звіром заричав Зуфар.

Ще ніколи я не бачив друга таким розлюченим.

— Айхо! — крикнув Бреагор, покидаючи залу. — Зараз матимеш можливість переконатися, що викупив я тебе недаремно!

Залою прокотився злий сміх геліоната. Двері зі скрипом зачинилися. Сяйво ліхтарів різко згасло. На мить здалося, що ми осліпли. Запанувала мертва тиша.

— Тримайся, брате, щось придумаємо, — промовив Зуфар, намагаючись сказати це якомога впевненіше.

— З тобою все гаразд? У мене прикуті руки і ноги, я практично не можу поворухнутись.

— Те саме. Якщо цим вирішив залякати клятий геліонат, то помилився. У тебе нічого не вийде, Бреагоре, ти чуєш?! — крикнув Зуфар так, ніби голосом збирався розтрощити стіну, що відділяла від ворога.

Хотілося вірити, що Зуфар і справді не боїться. Це додавало хоробрості, бо насправді я відчував, як страх могильним холодом дихає в обличчя.

Очі потроху звикали до темноти. Декілька ліхтарів загорілися, проливаючи тьмяне світло. Далеко, в кінці столу, я побачив ледве помітний силует Зуфара.

— Схоже, наш геліонат боїться темряви, — намагався кепкувати Зуфар.

Та мені було не до сміху. Зовсім близько я почув дивний шум.

— Що ж ти, боягузе, злякався? Боїшся, що моя шабля покаже світові твої кишки? — кидаючи виклик ворогові, волав Зуфар.

— Тихо! — різко перебив я брата. — Ти це чуєш?

Коли друг нарешті замовк, я чітко почув чиєсь шумне дихання. Але це не був ні я, ні Зуфар.

— Я теж чую, Айхо, — насторожено промовив брат.

Раптом на стіл щось хляпнуло, зовсім недалеко. І знову. Мимоволі я задер голову. Висока стеля залишалась неосвітленою, але навіть так я міг розгледіти нечіткий силует, що повільно пересувався. Жах уповільнив дихання. Панічний погляд прилип до тіні. Безпомічні ноги і руки обм’якли і затерпли одночасно. Навіть якби я не був прикутий, все одно від страху не зміг би зрушити з місця.

— Айхо, там хтось є? — обережно спитав Зуфар.

Я лише кивнув. Зуфар почав розхитувати стільця і наближатись до столу. Він намагався нагнутись і дотягнутися до чогось. Та в цю ж мить щось громіздке і смердюче, гучно ляпнуло на стіл. Залишки страв, напоїв і посуди розлетілись увсебіч. За коротке життя я побачив немало потвор, але такого страхіття — ще не доводилось. Можливо, інші здавались не такими страшними, бо після зустрічі з ними вдавалося вижити. Але тепер я розумів, що зазираю в очі смерті.

У чудовиська не було ніг, замість них — лише одна велика, вкрита пухирями і слизом, присоска. Вона слугувала тулубом, на якому кріпилась здоровенна голова. На ній, наче безліч розлючених змій, у різні боки стирчали лапи-присоски. І якщо не рахувати випуклих мутних очей, все інше займала здоровенна пащека, з якої по черзі вискакували довжелезні розтроєні язики.

Істота пересувалась повільно, хижі лапи-змії настовбурчувались. Випуклі очі, які навіть не прикривали повіки, не мигаючи дивились, з них капали велетенські краплі, що нагадували сльози. Тільки тепер я зрозумів, що переді мною плаксій, потвора, про яку розповідав дід. Вона починала «плакати», коли бачила жертву. В цьому випадку безпомічною, прикутою до стільця жертвою, виявився я. Потвора наближалась. З переляку я почав розхитувати крісло, щоб хоч трохи віддалитись від чудовиська. Зрозумівши це, плаксій поповз швидше. Діставшись краю стола, він відкрив пащу і видав такий жахливий звук, що мені здалося: я встиг померти декілька разів.