Розділ 40

Покинувши втечею харчевню «Веселий хряк», ми з Кістером опинилися на незнайомих нічних вулицях Сакарії.

Темні і вдень провулки були ще темнішими вночі, освітлені хіба що поодинокими лампадками, які все рідше траплялися у вікнах будинків в такий пізній час.

— Тобі є куди піти, Айхо? — спитав Кістер, коли я задивився на тьмяне світло, що одиноко миготіло у вікні.

— Ні.

Я згадав, як давно сам запалював таку ж лампадку і залишав її на столі, чекаючи повернення діда. Тепер у мене не залишилось нічого: ні дому, ні вікна, ні свічі, а основне, — нікого, кого б я міг зустрічати. Як довго я блукаю по світах! Повертатися нікуди, ніхто не чекає, ніхто не журиться за мною, не виглядає. Немає у світі лампадки, яка б горіла для мене. Залишалось іти лише вперед, як би не втомився, в надії знайти новий дім.

— Тоді ходімо до моєї барлоги, вона тут неподалік, — якось навіть ніжно сказав старий пірат, помітивши з якою тугою я дивлюся у освітлене вікно. — Я давно хотів спитати, малий, якими вітрами тебе занесло до Сакарії?

— Схоже, вітром перемін, — все ще перебуваючи в думках, відповів я та, стрепенувшись, запитав: — Кістере, тобі щось відомо про капітана, де він зараз, часом не в Сакарії?

— Вже рік, як я нічого не чув про нього. Востаннє ми бачились тут, в місті, але капітан мав якусь невідкладну справу, та куди подався і де зараз, не знаю. Тепер я на службі в іншого капітана, на іншому кораблі. Та ти можеш пожити у мене, доки ми на стоянці в порту.

— Дякую, Кістере, але завтра ми відпливаємо до Шанталії.

— Ми? То ти не сам?

— Це довга історія. Ти знаєш цього хлопця. Колись він був невільником на вашому кораблі, а тепер — мій брат і друг.

— Це випадково не Зуфар? — раптом зареготав пірат. — Ти ба, таки знайшов тебе. Коли ми з Ракун-Саро відправляли його сестру Зайру до Захрейну, він пообіцяв їй, що обов’язково відшукає тебе. Молодець хлопчак! — ніби сам до себе сказав Кістер.

— Ми домовились із ним завтра зустрітися в порту. Опівдні відпливає наш корабель до Шанталії. Неодмінно потрібно потрапити на нього, розумієш, Кістере.

— Розумію, малий. Думаю, в тебе буде все гаразд. Не хвилюйся, — та несподівано обличчя Кістера наче завмерло, перетворившись на гримасу болю.

Єдине око пірата зі здивуванням глянуло на мене, і з рота потекла цівка крові. Тіло велета тяжко повалилось на землю. А там, де ще мить назад стояв Кістер, постав Алакег, який з кривою посмішкою тримав в руках закривавлену шаблю.

— Думаю, твій друг помилився, нічого доброго тебе уже не чекає.

Ошелешений, не вірячи власним очам, я дивився то на Алакега, то на нещасного Кістера, який бездиханно лежав на землі. Вбивця, насолоджуючись моєю розгубленістю і власною винахідливістю, тягнув час. Я заціпеніло тримав в руках криву шаблю Есхи, а десь глибоко в душі підіймався буревій такої сили, що, здавалося, ще мить — і розірве на шматки, спопелить і розвіє по вітру. Перед очима спалахнуло синє полум’я, яке колись бачив у смертельних очах вожака свистів.

Невідома сила різко здійняла в повітря, наче гвіздками прибила до невидимої стіни. Я відчув, як вихор вирвався. Безліч мене полетіло у простір…

Ніби нізвідки чорною хмарою з’явилися десятки вестричів, хижих нічних птахів. Я встиг побачити жах в очах Алакега. А далі хижаки немилосердно кинулись на геліоната, клюючи його тіло, обличчя, руки, ноги. Дарма Алакег намагався відбиватися, це не допомагало. Невідома сила, що тримала в повітрі, враз розвіялась. Я шубовснувся на землю і втратив свідомість…