Розділ 24

Сонце ніби впало за гори. Надворі швидко стемніло і печеру освітлював лише слабенький вогник догораючого багаття, яке Есха одразу ж погасила.

— Як тільки сонце сяде за гори, Айхо, пам’ятай, вогонь потрібно загасити.

— Щоб нас не помітили ці крилаті потвори? — запитав я, все ще ошелешений розповіддю Есхи.

— І вони також, — таємниче відповіла бабця.

Очі звикли до темряви, і я міг роздивитися силует старої. Стільки дивного і неймовірного розповіла. Я усміхався. Хоча й нічого не сказав, але дуже-дуже хотів, щоб Есха справді виявилась бабусею.

— Вночі свисти не такі небезпечні, як вдень, — перебила думки стара, — остерігатись нам потрібно жерців. Хоча вони і так знають, де я.

— Жерців?!

— Так, хлопче, жерців.

— Але ж ти казала, що крім тебе на Вершині Тиші немає жодної живої душі?!

— Малий, я ж так і не розповіла, як потрапила сюди. Тобі ще цікаво дізнатись, що таке Вершина Тиші? — спитала бабця і, не чекаючи відповіді, продовжила: — Вершина Тиші — це в’язниця для одного в’язня, тобто для мене. А жерці — сторожі. Охороняють верховну жрицю, — і Есха зло хмикнула, — точніше стежать, щоб я нікуди не втекла. Хоча звідси втекти неможливо…

Я голосно ковтнув слину.

— Жодна жива душа не може потрапити на Вершину Тиші без відома жерців, — продовжувала Есха. — Є тільки єдиний вихід, він же і вхід, який веде до лабіринтів Храму Есетів та є доступним лише жерцям. Ти не мав сюди потрапити, Айхо! Цього просто не могло статись. Але це сталось! І це неймовірно!

До того, як я стала в’язнем, Вершина Тиші слугувала стайнями для свистів — істот, що перебувають на службі Храму. Не дивно, що ти сприйняв їх за драконів. Вони схожі на найдревніших, але є всього лише їх примітивними копіями. Свисти створені жерцями для того, щоб залякувати народ, видаючи за драконів.

— Видаючи за драконів? — не вірячи власним вухам, перепитав я.

— Так, друже мій. Як ти знаєш, дракони — найдревніші на землі істоти, наділені надзвичайною силою та невідомою людині мудрістю. Те, що вони розпочали війну проти людей — неправда! Вогненна війна — справа рук жерців, які вже давно прагнули захопити владу на Півострові. І їм це вдалося. Ніхто з простих смертних не здогадується про існування свистів. А саме з ними люди і вели війну. Свисти — витривалі і жорстокі вбивці. І коли залякане населення Півострова вже втомилося від розрухи, пожеж і хаосу, з’явилися «спасителі» — жерці. Вони нібито відшукали древні руни і з їх допомогою загнали найдревніших назад до первозданних підземель Крекоса. Так Храми переможно завершили війну. І тепер жерцям підкоряються усі на Півострові: намісники земель, правителі, королі і навіть пірати.

— А де ж справжні дракони, Есхо?

— Не знаю, малий…

— Не могли ж найдревніші просто зникнути?

— Не могли… Це надто заплутана історія, Айхо. Ніхто достеменно нічого не знає. Навіть я — верховна жриця. Крім нашого Храму, хлопче, існує ще безліч подібних по всьому Півострову. І всі вони підпорядковані єдиному Верховному. Там і приховані усі таємниці та секрети. Кожен із Храмів має своє призначення. Храм Есетів опікується свистами. Наше завдання стерегти Вершину і втримувати потвор в її межах до пори до часу.