Розділ 4

Сифон швидко поправився. Щоночі ми вирушали в дорогу, а вдень відпочивали, ховаючись у затишній місцині.

Запаси їжі давно скінчилися. Я міг, звичайно, щось вполювати, якби мав лук чи хоча б ніж. Доводилось перебиватися ягодами і корінцями. Та довго я б так не протягнув. Але малий радик і тут не залишив у біді. Якось він приніс цілком їстівного впольованого звірка, а собі присунув гризуна. З цього часу товариш став добувати харчі для нас обох. Я знайшов підходящого камінця з загостреним краєм, який слугував ножем. Навчився патрати здобич, розводив вогонь та запікав печеню. Сифон давав собі раду. Вдень літав на полювання і відпочивав, а вночі ми продовжували подорож.

Я часто згадував діда. Все гадав, де він зараз, та тішив себе думкою, що скоро зустрінемось. Я вже менше боявся невідомості. Поволі звикав до кочового способу життя. Став впевненішим, обачніше вибирав місце для зупинки.

Одного разу ми ледве не приземлилися в лігві диких сикерів. Це невеликі, але дуже агресивні і небезпечні істоти, які живуть в норах і нападають на жертву зграєю. Добре, що сифон — нездоланний для них об’єкт. Пронизливим свистом та страшною пащекою велет розігнав хмару голодних тварюк.

Болота Невмору різко скінчились. Все частіше траплялися поодинокі пагорби, а за ними виднілися вищі і крутіші. Далеко на горизонті синіли гори. З кожним днем вони наближалися і швидко проковтнули нас. Непривітні і чужі для жителя рівнин, гори погрожували величчю, наче попереджали непроханих гостей. Підніжжя, порослі дрімучими лісами, волохатими лапами видряпувались вгору, до голих вершин, що впиралися в небо. Далеко внизу від місячного сяйва виблискувала широка гірська ріка, що наче лезом розрізала навпіл сплячу долину та зникала, звиваючись змією, десь за черговою горою.

Холодний подих сніжних вершин, що виднілися попереду, щоночі змагався з моєю тонкою одежиною, нагадуючи про її нікчемність.

На щастя, на третю ніч я помітив вогні розташованого в долині поселення. Це був шанс роздобути тепліший одяг. Але вже звична обережність підказала зробити привал подалі, а уже при світлі дня неквапно розібратись, що й до чого.

Вибравши затишну місцину, зігрівшись біля вогню, я присунувся ближче до сифона і безпечно заснув. Незвичний шум і денне світло безцеремонно розбудили. Щось бряжчало, чулися гучні крики, інколи зривався хриплий сміх. Я висунув голову із схованки, яку влаштував за порослим корчами пагорбом і на березі широкої темної ріки побачив пришвартований корабель. З нього шумно зносили важкі ящики та скочували бочки. Все це дійство супроводжувалось галасом і гучним реготом чоловіків, одягнених в чудернацькі барвисті широкі штани та шкіряні камізельки, що наче корсетом стягували їх мускулисті торси. Усі озброєні до зубів. Щось підказувало, що краще не попадатися на очі цим «веселунам».

Про жорстокий і суворий норов гірського народу я чув багато і різного. А побачивши їх на власні очі, переконався, що одягу я тут не роздобуду. Як би вибратись звідси живим. Та, як на зло, сифон і радик подалися на полювання. Впершись спиною до нагрітого сонцем каменя, нервово погойдувався, сидів і думав, що тепер доведеться здійснювати перельоти вдень, бо вночі просто замерзну.

Несподівано думки перервав дитячий крик, що ножем розкраяв ліниве нагріте сонцем повітря. Я зірвався з місця і навмання побіг на допомогу. Але незнайомий дрімучий ліс швидко, наче рукою, зупинив. Я розгублено озирався. Та коли вереск повторився зовсім поруч, рвонув вперед. Невчасно суха гілляка заплуталась в ногах. Перед очима мелькнуло заховане листям небо, і я з усього маху шубовснувся на землю.

Моторошне шипіння змусило забути про біль у забитих колінах. Вже передчуваючи недобре, я обережно звівся накарачки і підняв голову. Зовсім поруч, притиснувшись до дерева, стояла перелякана дівчинка. До неї, безшумно вигинаючись, повзла велетенська двоголова зміюка. Така довжелезна, що хвіст потвори залишався ще в печері, з якої та виповзала. Я завмер від жаху так само, як і дівча, яке не зводило наляканих очей із хижака. Зміюка на мить зупинилась, завмерла… Дві широченних пащеки розчахнулися і потвора протяжно засичала.

— Стій! — несподівано для себе заверещав я, вхопившись за кам’яного ножа.

Велетенські голови різко повернулися. Чотири зміїних ока хижо блиснули! О, небеса!!! Тепер потвора зжере ще й мене! Я приречено міцно заплющив очі…

Промайнула думка, що все скінчилося безболісно. Коли нарешті наважився глянути смерті в обличчя, побачив несподівану картину. Потвора спокійно сиділа, згорнувшись у велетенський клубок та покірно дивилася в мій бік.

— Забирайся! — крикнув я, злякавшись власного нахабства.

Точно пам’ятаю, що вимовив саме так, але замість слів прошипів якісь незрозумілі звуки. Змія ліниво заворушилася і поповзла в печеру.

— З тобою все гаразд? — підбігло врятоване дівчисько, яке здавалась вже зовсім і не наляканим. Чорні очиська допитливо зазирали у мої.

— Здається так, — промимрив я, підводячись на ноги. — Потрібно забиратися, доки змія не повернулась.

— Ну то й що! Повернеться, знову накажеш забиратися геть! — задиркувато відказала мала.