Розділ 21

Колись дуже давно жила собі маленька дівчинка, якій не пощастило народитися в сім ї верховних жерців. Їй самій судилося стати верховною жрицею.

Все, що юна жриця могла бачити, чути, обмежувалося лише мовчазними стінами похмурого Храму Есетів. Її сирітське дитинство проходило без батьківського тепла. Виховували її чужі, байдужі до неї люди, які не шкодували, коли вона падала чи хворіла, не заспокоювали, коли боялась, не пояснювали, коли чогось не розуміла. Суворий розпорядок, жорстокі правила і бездушні тисячолітні звичаї розлучили її з близькими і змушували перетворюватись на бездушну, холодну, фанатичну ляльку.

До дванадцяти років дівчинка ніколи не бачила ровесників, не знала, що таке ігри і веселий сміх. Єдиним другом і співмешканцем у темній підвальній келії, де вона жила, став павук на ім’я Едо, що означало друг. Тільки з ним дівчинка могла розмовляти, гратися, інколи жалітися на те, як з нею несправедливо повелися, і вже не почувалася такою самотньою. Маленький друг юної жриці став порятунком, містком у її вигаданий дитячий світ, який так відрізнявся від похмурих реалій. Тільки Едо уважно слухав малу, тільки його, здається, цікавило її сіре, буденне життя. Павук продовжував плести павутину, а дівчинка несподівано зрозуміла, що малюнком плетива товариш говорить до неї та відповідає на запитання.

Коли дівчинці виповнилось дванадцять, її переселили з тісної похмурої келії до загальної зали, де жило ще п’ятнадцять дівчаток. Маленька жриця зраділа, що нарешті в неї з’являться нові друзі. Але наглядачки суворо нагадали, що вона майбутня верховна жриця і її співмешканкам заборонено розмовляти з нею.

Ті, хто раніше карав і принижував, — тепер стали мовчазними і покірними слугами. Покарання могла здійснювати лише верховна жриця, рідна мати малої. І ця кара була значно жорстокішою, рука твердішою, воля непохитною, про співчуття не могло бути і мови. Так виховувалась майбутня верховна жриця, як до неї усі її попередниці. Це доля, яку не обирають, життя, яке розписане на багато поколінь вперед.

З кожним роком, як дорослішала дівчинка, її ноша ставала все нестерпнішою, а майбутнє все страшнішим. Ніхто не бачив її гірких сліз, бо плакати заборонялось. Заборонялись будь-які емоції, на які здатна жива людина. Юній жриці здавалось, що її живою хоронять у цій величезній гробниці з ходячими трупами, яка називалась Храмом. Один лише друг і товариш по неволі, павук Едо, допомагав залишатись живою. І молода душа дівчинки, яка випромінювала і прагнула тепла, не могла змиритися з приготованою долею.

Есха раптом замовкла, ніби втомилась говорити. Вона втупила погляд на багаття, що догорало, та, здається, думками відлетіла десь дуже далеко. Випадково піднявши очі, я побачив заплетену павутину, на якій сидів звичайнісінький павук, яких я сотнями бачив у себе вдома. Враз захотілось, щоб це був той самий павук Едо, а ця бабуся, що сиділа переді мною, виявилась тією маленькою дівчинкою, про яку розповідає Есха.

— Думаю ти зрозумів, Айхо, що тією юною жрицею була я, — несподівано сказала стара.

Я лише кивнув, не наважуючись порушити майже магічну ауру, яку плела своєю розповіддю Есха, де минуле і майбутнє переплелися і вистрибували у потріскуючому полум’ї багаття, що горіло посеред печери.

— Отож, мене готували до того, що я встигла зненавидіти і чому пручалась. Залишалось два шляхи — померти чи стати верховною жрицею. Та я хотіла жити, жити так, як розповідав Едо. Гуляти по зелених луках, вдихати аромат пахучих квітів, жити серед небайдужих людей. Та легше перетворитись на птаха чи на дерево, ніж в Храмі отримати волю! І все ж я вирішила терпіти. Адже, коли на руки ляжуть браслети верховної влади і Храм нарече верховною жрицею, я отримаю владу! І тоді вигадаю, як отримати свободу! Але як я помилялась…

У тринадцять років мене видали заміж, як веліла традиція, за третього сина намісника провінції, до якої відносився Храм Есетів. Звичайно, ніхто не запитував згоди, так як і не запитували майбутнього чоловіка. Третій син намісника брав за дружину доньку верховної жриці і згодом сам ставав верховним жерцем.

Чоловікові виповнилось лише десять. Зіпсована, розбещена розкішшю і вседозволеністю дитина, частенько зривала офіційні церемонії. Ітерас, так його звали, безпричинно вередував. Хлопчака постійно намагалися втримати на завеликому для нього троні в кам’яній позі з незворушним обличчям. Але даремне, Ітерас безкарно перекривляв поведінку жерців. Ніколи раніше я не бачила нічого подібного.

Вся увага оточуючих перекинулась на юного жерця. Ця бідолашна дитина навіть не уявляла, в який потрапила жах. У Храмі неможливо залишатися дитиною, потрібно дорослішати. Швидко. Дуже швидко…

Як не дивно, саме в той період я почувалась вільною. Ітераса муштрували навчанням, перетворюючи з людини на бездушну ляльку. А я робила те, чого не могла раніше.

Похмурі, темні підземелля Храму, сирі і непривітні келії, одноманітні сірі класи залишились у минулому. Після одруження молодят переселили у розкішний палац верховних жерця та жриці. І я щоранку, прокидаючись у залитій сонцем просторій спальні, не могла натішитись простором, волею і красою. Квітучі розлогі сади, затишні внутрішні дворики, різьблені з білого дерева альтанки, величні з рожевого мармуру фонтани турботливо ховали від палючого південного сонця. Я ожила, розквітла. Хотілось усміхатись, піднявши руки догори, весело кружляти, ділитися з кожним радістю. Але, на жаль, у Храмі Есетів це неможливо.

Едо теж зрадів перемінам. Друг поселився у крислатій кроні квітучого дерева. Я часто уявляла, як вплітаю у волосся прекрасні червоні квіти, і світлі вулиці чарівного небаченого міста схиляються перед красою юної розквітлої уже не жриці, а просто дівчини. Серце прагнуло любові.

Одного дня Едо попередив, що завтра я зустріну людину, яка змінить моє життя. Це передбачення настільки схвилювало, що я не могла заснути всю ніч. У голові роїлися думки, палали щоки, лихоманило від переживань. Ранок зустріла геть обезсилена, очі сльозилися, здавалося, що це бачить кожен.

Я бродила садами і внутрішніми двориками в надії на передбачену зустріч. В палаці інколи з’являлися чужинці з зовнішнього світу, мандрівники-чайшу, вельможі та жерці інших храмів. Уже минуло півдня, а я так нікого і не зустріла.

— О, Священна Дочко найдревнішого, Божественні чекають вас у Храмовій Залі! — доповіла бліда жриця.