Розділ 32

Я лежав на зеленій м'якій траві, вдихав її духмяні пахощі, дивився на безмежну блакить неба і не вірив очам. У ту мить я відчував себе найщасливішою людиною на землі, до ніг якої схилилися усі багатства світу. Як давно я не бачив яскравого лагідного сонця, привітного голубого неба та зелених крон дерев! Тільки зараз зрозумів, який це безцінний скарб, якого ми, люди, так не цінуємо!

Глибоко вдихнувши повітря, відчув себе новонародженим, наче тільки зараз зробив перший подих. Світло наповнювало мою спраглу душу чистою енергією з джерела Любові. Цей світ життєдайного Сонця, мирного Неба і родючої Землі став навіки другом. Ось із чого потрібно черпати сили, заради чого варто жити і за що варто боротися!

Я нарешті піднявся і тільки тоді зрозумів, що зовсім не відчуваю болю від отриманих ран. Здавалося, все те, що відбулось, — всього лише сон, марення. Я пильніше приглядався до місцевості, з надією впізнати знайомий вернакійський краєвид. Ось обернуся — і побачу лісовий будиночок, діда… Я вдома… А пережиті біль, втрати, страх, невідомість — всього лиш жахливий сон під кроною знайомого дерева.

Але, на жаль, ніщо не нагадувало рідного поселення. Казкові горбисті краєвиди, залиті сонцем і густо вкриті зеленню, зовсім не схожі на колосисті рівнини Вернакії. Нарешті я помітив на тілі рани, які дивним чином затягнулися і нагадали про реальність існування підземель андерів, а отже, і про решту пригод…

Згадав про Схава, велетенського павука, який із побратимами врятував від потвор. Тільки зараз озирнувся, шукаючи вхід у страшне підземелля. Але кругом мирно розкинулись зелені горби, а поодинокі, надзвичайно високі і крислаті дерева, наче могутні велетні, виростали то тут, то там. Нічого не нагадувало мертвих холодних пейзажів Вершини Тиші. Усе дихало життям і надією. Я тільки подумки міг подякувати загадковим рятівникам, завдяки яким залишився живим і нарешті потрапив на волю зі страшної підземної в’язниці.

Я опинився там, де і хотів. Потрібно було вирішити, куди мандрувати далі, щоб іти вперед було достатньо причин. Тепер я знав, що батьки живі, і дуже хотів зустрітися з ними, щоб нарешті розплутати клубок таємниць народження! Зрештою, залишалась надія, що дідусь Радо чекає у Майстра Каро.

Я вирішив знову тримати курс на Шанталію. Та для цього потрібно дізнатися, де я знаходжусь.

Не буду розповідати, як я добрався до першого поселення. Зустріч із людьми була хвилюючою, здавалося, що це ледве не найближчі родичі. Та згодом моє радісне хвилювання змінилося розчаруванням. Я не викликав у них нічого, крім байдужості, а у декого і ворожості. Був для них лише чужаком, що забрів у їхній край.

Та все ж дізнався, що опинився зовсім недалеко від торговельного шляху, який вів до Сакарії — міста-порту, з якого відправляються кораблі до Шанталії. Я розцінив це як знак! І остаточно вирішив, що прямуватиму до Майстра Каро.

По Великому Шляху, як називали дорогу в Сакарію, прямували селяни, що везли на продаж до міста врожай. Міцні коротколапі вайли, запряжені у переповнені товаром вози, повільно пересувалися, важко дихали і крізь темні вологі ніздрі, що широко роздувалися, шумно виривалась пара. Торговці їхали верхи на швидких плямистих анжирах, час від часу об’їжджаючи довжелезні, нав’ючені різноманітним товаром каравани. Жерці та пихаті вельможі розмістились на комфортних бричках, закритих від дорожнього пилу і допитливих очей важкою тканиною. Вони постійно виявляли невдоволення челяді, втомленій від довгої і не такої комфортної, як у господарів, дороги. Довгі шеренги рабів — мовчазних, виснажених, сивих від пилюки та захляпаних брудом, що вилітав з-під копит і коліс, — темною гнітючою хмарою пропливали по Великому Шляху назустріч неволі, приниженню і страху, що чекав їх на невільницьких ринках Сакарії. І це різнобарв’я галасу, сміху, стогону, криків, плачу зливалося в одну ріку людей, тварин, возів, бричок, каталок і прямувало до міста. Та час від часу жива бурхлива течія, ніби наштовхуючись на великі річкові валуни, сповільнювала рух, зустрічаючи тих, хто вже повертався.

Загублений в безмежному натовпі, я розумів, як небезпечно залишатися тут самотнім мандрівником. Спочатку пощастило пристати до гурту селян. Допомагаючи їм доглядати виснажену худобу, лікуючи її цілющими травами та корінцями, я заробляв на харчі і був у відносній безпеці, не боячись потрапити до рук работоргівців. Але дуже скоро селяни продали товар перекупникам і, задоволені, що не довелось прямувати аж до Сакарії, повернулися до домівок, на радощах вклавши в руку декілька монет.

Місцевість поступово змінювалась. З кожним днем сонце пекло все нестерпніше та докучливіше. Зелені пагорби, повні соковитого корму для тварин, та крислаті дерева, що давали тінь, змінились на випалені жовтувато-коричневі рівнини. Худоба ревла, спраглі люди вистоювали довжелезні черги до водопою. З плаща, який подарувала Астра, я змайстрував щось подібне на тюрбан, що надійно захищав голову від пекучого сонця. За це прозвали кай-ву, що означало «кумедний капелюх», і згодом звертались тільки так, не запитуючи імені.

Чутки про знахарські здібності швидко рознеслися по Великому Шляху. Все більше людей запрошувало допомогти собі, а не лише худобі, яка через спрагу і нестачу харчів швидко вибивалась із сил. Знаючи про цілющі рослини від діда Радо я успішно лікував хворих, а наука Есхи та Едо допомагала краще дізнатись про хвороби тварин, оскільки я міг не лише оглянути їх, але й, викликавши Світло, поспілкуватися з ними. Праця приносила задоволення: я нарешті відчував, що роблю корисну справу — допомагаю людям. Лікуючи, я ще раз переконався, що на цій землі ми всі рівні: і слуга, і його господар однаково потерпали від зубного болю, й однаково корінь банкасу допомагав і бідному, і багатому.

Несподівано для себе став місцевою знаменитістю. Знахарством я заробляв не лише на хліб, але й відкладав на подорож до Шанталії, розуміючи, що задурно на корабель не потраплю. Страхи перед майбутнім відступали. Якомога швидше хотілось потрапити до Сакарії! Із розмов подорожніх я зрозумів, що до міста залишилось якихось два дні дороги.

Одного разу увечері, коли бурхливий потік мандрівників зупинився на перепочинок, я сидів біля багаття одного з вельмож, який запросив до себе на вечерю в знак вдячності за вилікуваного сина. Господар щедро частував. Інколи ставало просто незручно від надмірної уваги з його боку. Я почувався ніяково і все більше хотів якнайшвидше подякувати та покинути вечерю, але Атаб (так його звали) не відпускав від себе ні на крок, розпитував, куди я прямую, і все пропонував допомогти влаштуватись у Сакарії. Але, навчений гірким досвідом, я не зізнався, що прямую в Шанталію. Декілька разів спробував піти, але господар протестував, обіцяючи познайомити з добрим товаришем, дуже впливовою в Сакарії людиною. Зрозумівши, що не відпустять, доки не представлять незнайомцеві, я змирився і просто чекав.

— А ось і він! — несподівано радісно вигукнув вельможа, енергійно підіймаючись із лежака, і з широко розкритими обіймами попрямував до гостя.

Повернувши голову, я в ту ж мить упізнав у високому кремезному чоловікові запеклого ворога. Це був… Сохо!..