Розділ 42

Бричка зупинилась біля маєтку неймовірної краси. Високі білі стіни мурованого паркану, обплетені квітучою зеленню. Червоні квіти тяжкими гронами звисали з огорожі і наче усміхалися перехожим. Важко повірити, що за цими життєрадісними стінами чекає ворог.

Я вирішив ні на мить не видавати страху. Не дам Сохо такої насолоди! Шаку завжди захоплював зненацька, підло. Тепер я викрию ниций задум. І зустріну ворога з високо піднятою головою. Вимагатиму зброю для зустрічі смерті в чесному поєдинку!

Важкі дерев’яні двері розчинилися. На мить здалось, що велетенське чудовисько розчахнуло свою пащу. Я очікував найгіршого. Але ми опинились у просторому внутрішньому дворі, повному духмяної зелені і квітів. Затінок фруктових дерев і дивовижний фонтан дарували прохолоду. Вода вигравала на сонці гарніше за переливи усіх дорогоцінних каменів.

Втомлений, вимучений спрагою і переживаннями від майбутньої зустрічі з ворогом, я все ж не міг не звернути уваги на красу, яку бачу вперше і, можливо, востаннє в житті.

Минувши двір, ми увійшли до величезної пишної зали. Я побачив чоловіка, який сидів на високому різьбленому кріслі. Почувши наші кроки, той піднявся і схвильовано кинувся до мене.

— Це він, друзі! — викрикнув незнайомець, в якому я впізнав Ескалара.

— Айхо, як я радий тебе бачити! — стиснув у теплих, дружніх обіймах маг.

Я готувався до іншої зустрічі. І тепер, коли бачив перед собою привітну усмішку Ескалара, розгубився.

— Ти не пам’ятаєш мене, Айхо? Я — Ескалар, маг з берега піратської Ратоки. Я подарував тобі ось цей амулет, — і чоловік торкнувся талісману, що висів на шиї. — Не радий бачити?

— Я все пам’ятаю, — нарешті спромігся вимовити я, — і вас, і амулет. Але після дивної вистави вбивці на невільничому ринку, що стоїть за вашими плечима, щось немає радості у серці.

— Ти дивовижно схожий на матір… — задумливо протягнув Ескалар, здається, і не чуючи відповіді.

Я ошелешено змовчав… Хоча так і кортіло крикнути: «Ви знаєте батьків?!» Здається, увесь світ знав хоч щось про мене. Люди, наче граючись, по краплині відкривали істину. Тож хто я?

Уже з недовірою втупився я на Ескалара.

— Айхо, — сумно почав геліонат, наче шкодуючи, що не бачить в очах довіри. — Не думав, що ось так зустрінеш…

— А чого ти чекав, Ескаларе? Радісних обіймів? Чому не прийшов на невільничий ринок, якщо хотів викупити? Чому так звані друзі розлучили з братом? Чому вбивцю Алакега називаєш другом? Хочеш, щоб після цього я тобі довіряв? Я не знаю, хто ти! А ти, здається, знаєш про мене більше, ніж я сам!

Ескалар опустив голову.

— Все не так просто, Айхо. Сподіваюсь, що зможу усе пояснити. Лише б ти захотів слухати.

— Доки Зуфар не повернеться, не хочу нічого чути. Якщо ти й справді бажаєш добра, не розлучав би з братом.

— Невже не хочеш дізнатися про батьків?