Розділ 37

— Айхо, ти добряче налякав, — я побачив захеканого і стривоженого Зуфара. — Думав, що загубив тебе! Де ти зник?! Ми славно балакали, я обернувся і з жахом зрозумів, що розмовляю сам із собою. З ніг збився, прокричав усю горлянку, а ти спокійненько стоїш і не озиваєшся. Айхо! Агов, ти хоча б чуєш? На кого це ти так заворожено дивишся? — і Зуфар простежив за поглядом, прикованим до воріт незнайомого будинку, біля яких все ще продовжувала стояти кремезна жінка.

— Фе, Айхо, знайшов на кого витріщатись, — вже сміючись, продовжував Зуфар, — ну й смаки у тебе, друже, може, краще підемо помилуємось запальними танцями вуличних танцівниць?

— Зуфаре, я мушу допомогти дівчині, — відповів я так, ніби не чув усього того, що перед цим сказав товариш.

— Я не думаю, що цій, хм, «дівчині» потрібна допомога, — зіронізував Зуфар, все ще маючи на увазі тлусту тітку.

Та коли я розгублено глянув, юнак перестав кепкувати.

— Ну гаразд, я здаюсь! І перестань дивитись мученицьким поглядом. Я й так ще не оклигав від переляку. Давай розповідай, що відбулося, поки я, вибиваючись із сил, шукав тебе в цьому гамірному натовпі?

Я уже приготувався розказати Зуфарові усе, та тільки зараз зрозумів, а що в дійсності можу розповісти? Що побачив неймовірної краси дівчину, яка схожа на багряну квітку Алтеї. Не перемовившись з нею ні словом, вирішив, що їй потрібна допомога, а як допомогти — навіть не уявляю? І доки я дивився на Зуфара і прокручував в голові плутані слова, брама будинку відчинилась і вийшла темноволоса красуня, яка несла перед собою той самий величезний глек.

— Це вона… — все, що я зміг вимовити.

— Ну це вже інша справа, — по-змовницьки підморгнув Зуфар.

Мія, повільно і граційно пройшовши повз нас, ледве помітним кивком голови наказала прямувати за нею.

— Ти це бачив, Айхо, — підколов Зуфар. — Ну, брате, вітаю, робиш успіхи, — і друг легко підштовхнув. — Ідемо за нею.

— Я піду один.

— Е ні, ти ще не знаєш, якими підступними можуть бути сакарійські дівчата. У твоїй кишені квитки до Шанталії, пам’ятаєш? А за найближчим темним закутком може чекати здоровенний дядько, який переконає, що твої грошики йому потрібні більше. Не відпущу, і край.

Зрозумівши, що протестувати марно, рушив за Мією разом із Зуфаром.

Дівчина так стрімко завернула на сусідню вуличку, що ми ледве не загубили її. Опинившись у майже безлюдному провулку, Зуфар перетворився на хижого баруса, готового кинутись на уявного ворога в будь-який момент. Але ніхто не нападав, а з-за повороту з’явилася Мія.

— Ну, тепер можеш іти сам, — зніяковівши, сказав Зуфар. — Я чекатиму тут. Але не думай нікуди зникати, зрозумів?

— Дякую, друже, — і хвилюючись, ступив уперед.

З кожним кроком серце барабанило все сильніше.

— Одерайде.