Розділ 41

Час тягнувся безкінечно довго. Під відкритим палючим сонцем, в гаморі людей, які постійно снували туди-сюди, я відчував себе покинутим долею напризволяще. Старався не втрачати надії, сподівався, що якимось чином виберусь звідси, але сонце, спрага, втома і смуток вбивали усі надії. Я постійно запевняв себе, що не можу потрапити в рабство. Краще загину, ніж стану рабом.

Вже перевалило за південь. Не давало спокою питання: чи змогла Мія знайти Зуфара і переказати йому, де я. Але якщо вона постійно біля господині, то як зможе це зробити? Хвилі відчаю накривали з головою, погрожуючи потопити.

Та раптом у натовпі людей я побачив знайомий силует.

— Я тут, Зуфаре! Я тут! — кричав щосили, не боячись отримати палицею по спині. Більше лякало те, що брат не помітить у цьому людському вулику.

Товариш одразу ж обернувся, помахав рукою і підбадьорливо усміхнувся. Його очі ніби говорили: «Все буде гаразд, Айхо! Не хвилюйся, я тебе витягну». І я вірив, вірив усім серцем, хоча і гадки не мав, як це можна зробити. Зуфар знову загубився. Даремне я виглядав — його ніде не було.

— Хто продає цього раба? — раптом почув знайомий голос брата.

— Ну я, а тобі що до того, обірванцю? — крізь щербаті зуби зневажливо відповів работорговець, запихаючи до рота ласий шматок печеної агуки. — Ти, може, хочеш його купити? — уже зареготав товстун, кепкуючи із Зуфара.

— О ні, шановний добродію, де вже мені, нікчемному слузі, — жалісливо та з глибокою пошаною відповів Зуфар, не звертаючи уваги на кпини. — Не я, а господар, шанований Арагель, хоче придбати хорошого раба, а я в цьому добре розуміюся, повірте, — продовжував у тому ж дусі брат, а сам непомітно хитро підморгнув.

Работорговець витер об широкі штани масні руки, уважно придивився і, ніби щойно й сам побачив перспективного раба, сказав:

— То що твій господар справді хоче придбати цього хорошого раба?

— Так, добродію, і саме цього. То скільки ви за нього просите?

— Сімдесят агрів, — товстун навіть і оком не моргнув, шалено завищивши ціну.

Зробилося зле. Де ж ми візьмемо такі величезні гроші? Все, що залишилось у Зуфара, було трохи більше десяти агрів, які мав заплатити капітанові. А мої відібрали у тюрмі. Де узяти ще шістдесят? Це ж ціле багатство! Я чекав, що Зуфар, як завжди, почне торгуватися, але на моє глибоке здивування юнак солодким голосом відповів:

— О, це прекрасна ціна для такого хорошого раба.

У работорговця від щастя округлились очі, і вся його тлуста пика вкрилась червоними плямами. Він ніяк не міг повірити щастю.

— Та, на жаль, гроші ви отримаєте тільки під вечір. Господар сам прийде за рабом, ви ж розумієте, він не може довірити нікчемному слузі таку суму. Так що, будьте ласкаві, притримайте товар, — і Зуфар непомітно підморгнув.

Та, схоже, це не зовсім влаштовувало товстуна. Він помітно розчарувався. Але сума у сімдесят агрів зігрівала його ласу до грошей нікчемну душу і, витримавши паузу, товстун все ж погодився з невеличким уточненням.

— Ну гаразд, але ввечері цей раб коштуватиме вісімдесят, — констатував він, сам не сподіваючись, що покупець погодиться.

— Це справедливо, — виголосив Зуфар. — Домовились. Чекайте господаря з грошима підвечір. Вісімдесят агрів ваші.