Розділ 14

Війнуло затхлим несвіжим повітрям. Напівтемрява випливала густими потічками. Наче на нічному небі, зорями блистіли декілька десятків очей. Перелякані матері пригортали виснажених голодом і страхом дітей, прикуті кайданами чоловіки зиркали з ненавистю і люттю. Ніхто не сподівався побачити пірата-хлопчака.

— Хочу запропонувати угоду! — одразу перейшов я до справи. — Ви — вільні! Та попереджаю, що зверху йде запекла битва і екіпаж програє. Якщо ви візьметесь за зброю і станете на бік команди, ми зможемо перемогти!

— Ти що верзеш? — розлючено вигукнув грізний чоловік з чорною скуйовдженою бородою. — Краще померти, ніж стати пліч-о-пліч з розбійниками!

— Якщо не візьметесь за зброю, вас захоплять пірати і продадуть у рабство, де і помрете. Але якщо пристанете на мою пропозицію, то зможете отримати свободу.

— Хто ти такий, щоб пропонувати це? Чому маємо вірити? — засипав питаннями бородань.

— А я вірю! — з далекого кутка піднялася жінка.

Я впізнав матір сміливця, якому вдалося втекти від піратів. — Я вірю йому! — повторила жінка. — Юнак не побоявся розбійників, захистив мене і Зуфара від побиття. Пам’ятаєте, я розповідала про хлопчика, якому допомагають звірі? Так ось — це він! — голоси здивування та схвалення прокотилися по переповненому трюму. — Пропоную пристати на пропозицію!

Жінка говорила впевнено і владно. Невільники засумнівалися. Піднявся кремезний чорношкірий чоловік, закутий у кайдани.

— Я теж вірю малому! Це хороший спосіб отримати свободу. Принаймні помремо, як чоловіки, захищаючи жінок і дітей. А не як худоба, покірно йдучи на заклання. Я з ним! Хто зі мною?!

По черзі підіймались зрілі мужчини і зовсім юні ще хлопчаки. Останнім піднявся бородань. Не гаючи часу, я відмикав кайдани.

— Я — Окаван, — велетень з темною, як ніч, шкірою дружно потиснув руку.

— Айхо.

— Тепер, коли я вільний від кайданів, нарешті зроблю те, про що мріяв, — Окаван, взявшись обома руками за ланцюг, рвучко відірвав від стіни. — От і зброя! — вигукнув силач.

Наслідуючи темношкірого велета, колишні невільники, а тепер розлючені і грізні воїни, озброїлись ланцюгами і вибігли на палубу. Я помітив Ракун-Саро, який з останніх сил продовжував бій з Воїном Шаку:

— Капітане, прийшла підмога!

Неждане військо висипало з трюмів. Ракун-Саро на мить обернувся. В стомлених очах промайнуло здивування.

Жрець, скориставшись моментом, різко штовхнув пораненого капітана. Ракун-Саро відлетів до стіни, знесилено зсунувся на підлогу. Лютий погляд ворога наздогнав, наче аркан. І я зрозумів, що пропав. А Шаку, як хижий барус, невпинно наближався, пробиваючись крізь натовп.

Тікати нікуди. Вступати в бій з Шаку — самогубство. Я міцно вхопився за канати. Страх та інстинкт самозбереження змусили швидко видряпуватися нагору. Та коли я озирнувся, серце, яке й так шалено калатало, ледве не вискочило з грудей. Воїн Шаку блискавично наздоганяв. Залишалось єдине — перестрибнути на найближчий канат і виграти час. Відстань немала. Та втрачати нічого!

Долоні вмить спітніли, жорстка мотузка вп’ялася у шкіру. Глибокий вдих і стрибок! Життя промайнуло перед очима, а права рука міцно вхопилася за канат. Від стрибка мотузку розгойдало, перекрутило навколо руки. Щоб не зірватись, я вхопився і лівою. Тільки, коли «гойдалка» зупинилась, зрозумів, що на плечах немає радика. Мороз пробіг по шкірі… Хоробрий друг приготувався до стрибка на Воїна Шаку. У розпачі я рвонувся назад, але марно. Рука застрягла в обкрученій навколо поперечній мотузці. Даремно я смикався і намагався розплутати вузол. Під вагою тіла він затягувався ще дужче. Я зрозумів, що потрапив у пастку: