Розділ 56

Майже двадцять днів я потратив, щоб подолати Південне море, і лише п’ять ночей відділяло від місячного затемнення. Я дуже поспішав. А Агрантак був ще так далеко… Кургани Скелья і Пригір’я Сонних Гір лежали на шляху злостивою перепоною.

Забувши про обережність, я нісся на витривалому плямистому анжирі день і ніч, не даючи перепочинку ні собі, ні тварині. З пам’яті підступно виринала постать грізного вершника, прислужника жерців, неофіта Сохо. Колись нас познайомив ще Треголад. Коли я вперше побачив хлопчину, йому певне не виповнилось і чотирнадцяти. Але вже тоді Сохо був не на роки здібний, сміливий і винахідливий. Якби ж я тільки знав, що з допитливого хлопчака виросте… таке чудовисько.

Коли я нарешті добрався до поселення, то валився з ніг, виснажений дорогою і страхами, які не полишали, мордуючи жахливими видіннями.

Зморене за день сонце закочувалось за багряний обрій. З півночі на посіріле небо сунули важкі рвані хмари. У поселенні панувала безтурботна вечірня тиша. Крім селян, які зачиняли на ніч стайні і комірчини, на вулицях нікого. І, здається, ніщо не віщувало лиха.

Я поспішно прив’язав вірного анжира біля крислатого старезного дерева. Покручене, вузлувате гілля стомлено звисало, торкаючись самого долу. Озирнувшись довкола і закутавшись в плащ, який захищав від цікавих очей, я з тяжким серцем рушив до будинку Айсолари, ледве стримуючись, щоб не побігти.

Темна беззоряна ніч накрила землю. У віконцях сільських хатинок загорілись теплі жовті вогні. Вже майже біля будинку Айсолари почув жіночий крик… Серце завмерло від жаху… Я помітив темні фігури, що чатували біля дверей. Ледве не наштовхнувшись на них, швидко притиснувся до стіни, намагаючись залишатись непоміченим. Обережно прокрадався до відчиненого вікна. Зазирнувши, з полегшенням зітхнув, бо зрозумів, що кричала породілля. Та радість виявилась передчасною: новонароджене маля на руки підіймав не хто інший, як Сохо. Дитя кричало, наче виривалося з цупких обіймів смерті, а мати обезсилено тягнула до безжального Воїна руки, благаючи віддати дитину. Та коли Сохо передав немовля помічнику і той безсердечно заклеймив маленьку ручку древньою руною, Айсолара завила, як дикий звір, та впала на ложе без свідомості.

— Так, я вперше познайомився з тобою, друже, — дід сумно усміхнувся. — Підслухавши розмову жерців, я дізнався, що всіх немовлят, які народилися цієї ночі, доправлять до Верховного Храму. Там нещасних принесуть у жертву Семикутній Зірці Ар-ха-Юма, щоб пророцтво померло, потонувши в безневинній крові.

Підступність і силу Сохо я знав ще з часів перевороту у Воїнстві. Та бажання захистити тебе додавало сил.

— Забирайте! — віддав наказ Сохо, тицьнувши поплічникам маленький беззахисний згорточок. — Везіть до Храму. Як тільки владнаю справи, доповім про все Мезару. Не гайте в дорозі часу…

Я не дослухав злодія.

Як одночасно переслідувати вбивць і захистити Айсолару? Тоді і прийшла думка випробувати вміння, отримані в Університеті Совредо.

Два плямисті анжири мирно куняли, прив’язані до загорожі. Отже, Сохо прилетів на вороті — велетенському птахові Воїнів Шаку. Ворота я, звичайно, не знайду, він повернеться на заклик лише господаря.

Обережно погладивши анжирів за загривок, прошепотів на забутій мові найдревніших декілька фраз. Тварини стрепенулися, мовби прокинулись від глибокого сну. Справа зроблена. Ховаючись у темряві ночі, нишком повернувся назад до будинку. Якраз у цей момент з немовлям на руках вийшли два лиходії. Заскочивши на плямистих звірів, рушили в дорогу, не здогадуючись, що далеко не заїдуть.

У будинку лишилися лише Сохо і непритомна Айсолара. Коли я увійшов усередину, вбивця схилився над ложем молодої жінки. Оголивши меча, я крикнув негіднику:

— Стій!

— А… ось і ти… — спокійно протягнув Сохо, безпечно без зброї в руках розвертаючись до мене, — я впізнав тебе ще на дорозі в Агрантак, Радомире — вірний Воїне Трьох Старійшин! — з насмішкою, наче виплюнув, зрадник. — Але я надто поспішав. Хоча тепер шкодую, що не прикінчив тебе ще тоді разом з Акермолом, Треголадом і Верамодом! — Сохо зловісно розсміявся.

— То це ти вбив їх? — ошелешено я відчув, як рука здригнулась. — Не можу повірити, що колись називав тебе другом? До останнього сподівався, що ти не причетний до злодіянь тієї жахливої ночі, що лише через свою молодість і недосвідченість став на бік зла. Але тепер бачу: гірко помилявся…

Сохо не зводив хижого погляду, але не поспішав братися за меч:

— Я хотів, щоб у ту ніч слави ти був поряд зі мною, — раптом мовив жрець.