Розділ 12

Потрохи сходились пірати. Я, страшенно втомлений і виснажений, задрімав, сидячи на землі біля багаття. Один із човнів заповнився корсарами, які повернулися з гулянок. Охоронці Ракун-Саро не дозволяли відпливати, доки не повернеться капітан і першим не підніметься на корабель. Це робилось для того, щоб п’яній ватазі не збрело в голову захопити судно. Таке не раз траплялося в морських розбійників. Серед екіпажу завжди знаходились незадоволені капітаном. А оскільки Ракун-Саро був дуже суворим і вимогливим, то і в нас з’явилися бунтарі, в яких додалося сміливості від випитого. За час подорожі я бачив більше покараних піратів, ніж невільників.

Сонливість зняло, як рукою. Між п’яними забіяками і охоронцями почалася сварка, що швидко переросла у бійку. Підскочив кривоногий Свис, простягаючи цупкі ручища:

— Нарешті ми позбудемось тебе, шмаркачу! Прихвостень Ракун-Саро!

Я зіскочив із місця. В руці погрозливо блиснув ніж, подарунок капітана:

— Тільки спробуй підійти і я випущу твої гнилі кишки! — крикнув я.

На диво, кривоногий посмирнішав. Я, переповнений гордістю, продовжував стискати ножа. Та коли за спиною почулось грізне шипіння радика, а в повітрі просвистів небезпечний хвіст з гострющими шипами, я зрозумів, кого насправді налякався Свис.

На щастя, швидко повернувся капітан. Більшість незадоволених одразу боягузливо притихли. А із затятими бунтівниками швидко розібралась охорона та прибічники Ракун-Саро. Зв’язаних по руках і ногах, бунтарів кинули на дно човнів. Віддані капітану пірати сиділи на лавах, а ноги тріумфально опустили на новоспечених невільників.

В ніч після привселюдного покарання я довго не міг заснути. Для попередження бунтів, капітан змусив усіх спостерігати за побиттям колишніх соратників. Пірати теж люди і дивитись на їх страждання, слухати стогони — нестерпно. Я почувався катом…

Довго крутився на тапчані, та сон ніяк не приходив. Промучившись так півночі, вирішив прогулятись по палубі. Можливо, свіже повітря розвіє похмурі думки.

Закутавшись тепліше в плащ, я піднявся нагору. Вдихнув свіжого повітря. Нічне небо, всипане зорями, розстелилось безмежною темною скатертиною, жодна хмаринка не закривала небосхилу. Місяць розлив сяйво, від чого темні води Ратоки аж світилися. Стало спокійніше.

Поодинокі пірати, що траплялися на палубі, займалися звичними справами. Але тінь покарання, здається, ще витала в повітрі, і морські розбійники вели себе на диво тихо. Я попрямував на ніс корабля і несподівано зустрів Ракун-Саро. Не наважившись порушити його самотності, вже розвернувся, щоб піти геть, але капітан, не обертаючись, підкликав до себе. Не знаю, яким чином він дізнався, що позаду стою саме я.

— Такі ж зорі, Айхо, і на моїй батьківщині в Фелізі.

Обличчя капітана світилося спокоєм і безтурботністю. Зараз Ракун-Саро був таким не схожим на суворого, нещадного і безпристрасного пірата. Ніколи раніше я не бачив його таким.

— Що, Айхо, дивуєшся? Я теж можу бути звичайною людиною, — і вже знову повернув обличчя до зоряного неба. — Моя ноша нелегка. Інколи я втомлююсь від неї. Хочеться все кинути і знову стати звичайним селянином, як батько. Весною засівати поля, літом обробляти їх, а осінню збирати врожай, влаштовувати свята і збиратися усією сім’єю за великим столом, де пахне свіжоспеченим хлібом і молоком. Колись, Айхо, я мав це…

Ракун-Саро усміхнувся, але від цієї гіркої посмішки стало сумно.

— В двадцять п’ять років я був найщасливішою людиною на землі. Я щойно одружився і кохана, найгарніша, найдобріша дружина Елія, народила сина. Кожного дня з малям на руках вона чекала в квітучому саду, коли з батьком та братами я повернуся з поля. Елія клала біляву голівку на плече, ніжно обіймала, і я забував про втому та всі негаразди на світі. Але щастя тривало недовго…

Ракун-Саро замовк. Тужливий погляд здійнявся в нічне небо. Спогади відносили все далі і далі, але обличчя капітана різко скривилось від болю. Долоні закрили очі, ніби так можна припинити душевні муки.

— Моє щастя закінчилось десять років тому… І з тих пір я живу в пеклі! Одного жахливого дня, повертаючи худобу з пасовища, що знаходилось високо в горах, я застав поселення спаленим вщент. Всіх жителів, батьків, братів пірати полонили для продажу в рабство. А красуня дружина, як жива, лежала в нашому колись квітучому садку. Довге біляве волосся, розсипане по плечах, злиплося від її багряної крові і крові нашого сина. Їх вбили одним ударом… Елія не хотіла віддавати сина… — далі слова Ракун-Саро губилися.

Проковтнувши клубок сліз, що підкотив до горла і заважав говорити, він продовжив: