Розділ 30

— Що ти робиш на Вершині Тиші? Як потрапив сюди живим? — ніби навмисне змінивши тему розмови, спитав харон.

— Відразу важко й відповісти, — ще під враженням пережитого відповів я. — Напевне, випадково.

— Запам’ятай, хлопче, все що стосується життя, не є випадковістю.

Та не в змозі забути побачене, я все ж сказав.

— Хароне, я щойно бачив… Так ніби все це було насправді. Чомусь, здається, ти знаєш, про що я говорю.

— Думаю, знаю. Ти побачив це завдяки Пам’яті Всесвіту, яка живе в кожному з нас. Картини, що постали перед тобою, не вигадані. Це те, що було, є і що буде. Це те, чим живе, що породжує і прогнозує Пам’ять Всесвіту.

— Тоді ти й справді маєш підстави зневажати нас. Ми руйнуємо власний світ…

Але харон не дав договорити, грізно перебив:

— Це було б півбіди, хлопче, якби ви руйнували власний світ. Та ви руйнуєте світ, який належить усім нам. Світ не може належати комусь одному!

Я мовчав, бо не мав, що відповісти. Сказати, що я і друзі не такі, було замало. Я відчував провину за недалекоглядність та жорстокість людей. Було соромно і важко. Тепер харон, порівняно з людьми, не виглядав таким уже й чудовиськом.

— Я не завжди жив у цих підземеллях і в цьому чорному мертвому озері, — перебив думки харон. — Колись давно я плавав у чистих ріках Аразари, живився смачною свіжою рибою, полював на диких кіз, які приходили на водопій. А тепер за примхливою підступною волею людини змушений жити у цих мертвих місцях, перетворившись на чудовисько, яке живиться мертвечиною, що приносять свисти.

— Але для чого люди доправили тебе сюди?

— Ця проклята Вершина Тиші і ці прокляті жерці! Це їхній амулет висить у тебе на шиї, і за його волею я тут! Побачивши його знову, я чекав, чого ж іще забажають ненажерливі служителі храму?! Але ти не жрець. Я бачу… І ти нічого не вимагаєш… Колись давно підступом і погрозами мене розлучили із сім’єю, перетворивши на жахливого охоронця Вершини. Я збився з ліку, скільки разів сонце підіймалось і закочувалось за гори, а я так і не дізнався нічого про долю рідних, як обіцяли жерці. Я все ще тут і втратив надію вибратись.

— Якби я тільки зміг чимось допомогти тобі, хароне… — майже про себе, сумно мовив я.

— Давно вже я не чув таких слів від людини. Ти нічим не можеш допомогти, але я можу. Не знаю чому, можливо, щось в тобі сподобалось, а, можливо, просто хочу помститися жерцям. Вони дуже бояться, що хтось зможе потрапити сюди, але ще більше — що хтось звідси вибереться.

Я здивовано глянув на харона, але той уже продовжував:

— Жерці примусили охороняти підземний вхід до Вершини Тиші, але цей вхід може стати для тебе виходом.

— Виходом?! Хароне, ти сказав виходом?! — не вірячи вухам, радісно вигукнув я. — Отже, звідси таки можна вибратися?!

— Не квапся радіти, хлопче. Вихід із Вершини Тиші веде через нескінченні підземні лабіринти, наповнені мороком і небезпекою. Андери, жителі підземель, не люблять непроханих гостей. Їм, як і мені, бракує їжі. Вони не перебирають харчами. Буває, андери навідуються і до печери, щоб поцупити щось із скарбів. Так я заманюю черговий сніданок. Ну то як, не передумав? Готовий до випробувань у підземеллі?