Розділ 13

В ту ніч я так і не заснув. Довго думав про те, що розповів Ракун-Саро. Тривога не залишала. Тільки під ранок, зморений безсонням, я поринув у тривожний сон. Та виспатись так і не вдалося. Прокинувся від галасу та шуму. Пірати схоплювались із лежаків, хапались за зброю та швидко підіймались на палубу. Спросоння я не міг нічого второпати. Чув лише, як зверху доносяться важкі метушливі кроки. Щось трапилось!

Я піднявся на палубу і одразу ж прокинувся. З важкої голови миттю вивітрився увесь сонний непотріб. На великій швидкості нас наздоганяв піратський корабель. І, схоже, не для того, щоб привітатися. Я розгублено стояв посеред палуби та ніби заворожений вдивлявся в переслідувачів. Ракун-Саро, на диво в хорошому настрої, радісно очікував майбутню битву.

— Айхо, от і твоє перше бойове хрещення! Зараз задамо жару цим пройдисвітам! Цікаво, хто це наважився напасти на самого Ракун-Саро?! Ти подивись! — весело вигукнув капітан. — Схоже, це по твою душу!

На ворожому кораблі я помітив фігуру високого чоловіка в тюрбані чайшу і відчув, як по спині покотився піт.

— А жрець таки не повірив. То це тобі, малий, я маю дякувати за нагоду помахати шаблею!

Запах небезпеки, пронизаний потом та лайкою піратів, схоже збуджував Ракун-Саро. Він голосно роздавав накази і весело підбадьорював екіпаж.

— А тобі, малий, все ж краще спуститися вниз. Одноокий Кістер залишився стерегти трюми з невільниками та бунтівниками. Будь біля нього! Не хвилюйся, Айхо, із жерцем я розберусь!

Я схопив Ракун-Саро за рукав і схвильовано вигукнув:

— Капітане, це не просто жрець! Це Воїн Шаку!

Ракун-Саро здивовано глянув, але нічого не сказав.

На відміну від піратів, мене битва, що наближалась, зовсім не тішила. А присутність на ворожому кораблі Воїна Шаку лякала. І що потрібно жерцю? Навіщо я йому здався?

Чергувати на варті в трюмі разом з однооким Кістером в повній невідомості ставало нестерпно. Я не знав, що відбувається і чого чекати. Раптовий сильний поштовх відкинув велетня Кістера до стіни, а мене, як м’яч, — в куток до бочок.

Почався абордаж! Здавалося, не люди, а демони кричать, стогнуть та носяться по палубі. Я все ще лежав серед бочок, приклеєний страхом до брудної підлоги. Хотів би зашитись в найтемніший куток, щоб нічого не чути і не бачити. Та паніку перервав грізний голос Кістера:

— Чого розлігся, мала шмаркля! Вставай, у нас з’явилася робота!

Я не відразу зрозумів, що сталось, бо серед загального шуму не дочув, як двері в трюм ломилися від натиску арештованих бунтарів. Пірати добре розуміли, що відбувається на кораблі. Тому й намагалися під шумок вибратися на волю і, вірогідно, стати на бік ворога. Ув’язнених п’ятеро, а нас з Кістером — двоє. Якщо пірати виламають двері, — кінець!..

— Ану, малий, підсоби! — крикнув Кістер, підпираючи бочками з водою двері трюму.

Поштовхи на деякий час припинились, та ненадовго, відновившись з новою силою. Тоді Кістер ставив велетенські діжки одна на одну. Від ударів вода булькала, хлюпала і, здавалося, що я знаходжусь в череві величезної риби.

— Чому ж невільники, яких так багато в трюмах, ніколи не намагаються вибити двері і спробувати вирватись на волю? Там же є кремезні чоловіки! — перекрикуючи стукіт, спитав я Кістера.

— Все просто, малий, раби прикуті кайданами і не можуть дістатися до дверей.