Розділ 53

— Схоже, я трохи переборщив, — усміхнувся Каро.

Всі троє всілися біля розпаленого каміна, що кидав тепле, добре світло в напівтемну кімнату. Веселі відблиски тіней витанцьовували на білих стінах, оспівуючи радість довгоочікуваної зустрічі.

Я не відходив від діда. Не міг натішитися.

А дід змінився… ось і нові зморшки посікли смугляву обвітрену шкіру. Погляд ще більш задумливий. Сірі вицвілі очі бачили те, чого не бачив ніхто. Дід ласкаво усміхався і гладив, як колись, по голові, перебираючи неслухняне волосся. Ставало спокійно, безтурботно, затишно, як у дитинстві.

— Пробач, малий, що добряче налякав, — продовжував Каро. — Ми вже давно поховали тебе.

Я глянув на діда.

— Корабель, на якому ти відплив з піратами, не повернувся і до Сакарії так і не доплив. Я загубив твій слід біля підніжжя Вершини Тиші. А звідти не повертаються…

— Та я ж повернувся.

І дід, і Каро здивовано і якось сумно перезирнулись:

— Отже, ти був там? — майже налякано запитав Радо.

— Був. Діду, ти вважав мене загиблим, а я похоронив тебе.

— Мені просто пощастило, Айхо, — перебив дідусь. — Краще розкажи, як дістався Шанталії? — повіяло прохолодою в рідному голосі.

Я насторожився. Якось коротко, не вдаючись у деталі, розповів, як з Вершини Тиші потрапив на Великий Шлях, потім — в Сакарію, а там по морю до Шанталії.

— А далі ви і самі все знаєте, — завершив я, чомусь змовчавши про всі дивацтва, які відбулися за весь цей час.

Моя розповідь виглядала звичайнісінькою. А я ж мав стільки розповісти, стільки задати запитань. Що зі мною?

Камін догорав. Обличчя діда спохмурніло. Темні тіні виповзали з закутків. Згасла свіча. Рідні дідові очі дивилися все більше підозріло. Каро і зовсім насупився. Я не витерпів:

— Ви мене в чомусь підозрюєте? — аж підскочив я на стільці.

— Так… — швидко мовив дід.

Відповідь виявилась не просто несподіваною, а й принизливою. Серце стиснулося. Я відчув себе малою дитиною, яку незаслужено вирішили покарати. Але, приховавши істинні почуття, суворо запитав: