Розділ 17

Не знаю, скільки днів я провів у трюмі. Дні змішалися з ночами. Зайра не прийшла ні разу і я вирішив, що її просто не пускають. Іноді приходив Окаван, приносив харчі, але спитати про Ракун-Саро я не наважувався: боявся почути відповідь.

Та одного дня чи ночі трапилось щось дуже загадкове. Я прокинувся від потужного поштовху і аж перекотився в інший куток трюму. Щось із неймовірною силою вдарило в наш корабель. Я чув жахливі крики, що доносились звідусіль, і від цього ставало не просто страшно, а кров холонула в жилах і волосся підіймалось дибки. Через деякий час корабель почало розхитувати в різні боки, а мене, мов камінець, жбурляти зі сторони в сторону. Я спробував зачепитися за ланцюг, прикутий до стіни, та марно. Час ніби зупинився. Стіни закружляли в химерному танку, в очах темніло, і від чергового удару в стіну я втратив свідомість.

Не знаю, скільки часу так пролежав, та отямився від неймовірної тиші. Абсолютної тиші, яка насторожувала і лякала. Я не чув ні хлюпання хвиль, що мали б битися в борт корабля, ні божевільного галасу і шуму, які доносилися напередодні. Нарешті звернув увагу, що в трюмі надзвичайно світло. Оклигавши остаточно, побачив вибиті двері і розтрощені бочки, що валялись довкола. Ноги, немов з киселю, безпорадно шпортались в уламках, а голова гула і йшла обертом.

Що трапилось? Невже ми потрапили в бурю? Чому до цих пір ніхто не прийшов. Де всі? Я самовільно покинув свою в’язницю і піднявся на палубу.

Вже на сходах знову відчув тривожну тишу, яка, мов тупе лезо, розрізала свідомість глибиною і загадковістю. Я не вловлював ні найменшого шуму, окрім того, який створював сам. Ні вітру, ні плескоту хвиль, ні крику птахів-каркарів, що завжди кружляли над кораблями. Нічого. Лише дихання і стукіт серця заповнювали простір. Піднявшись нагору, я завмер: на місці щогл стирчали короткі переламані бруси — все, що залишилось від колись величних вітрил. Корабель, який недавно дихав, жив, перетворився на мертвий дірявий кістяк. Кругом валялися дерев’яні уламки, і жодної живої душі: ні мертвих, ні поранених — нікого. Один я…

Високою темною стіною, наче мертвим кільцем, голі чорні скелі обступили те, що колись називалося кораблем. Потворний уламок незграбно похитувався на непрозорому мутному плесі водойми. Непорушна і загрозливо спокійна вода навіть не відбивала сірого непривітного неба, що нависло над горами старезним дірявим полотном. Здається, тут не знайдеш ні рослин, ні тварин, ні птахів, і сірий морок каменю губився в неймовірній і моторошній тиші.

Як ми сюди потрапили?!

— Тут є хто-небудь?! — закричав я у дикому відчаї.

Та у відповідь почув лише власний відголос, що скреготливо відбився від скель. Він звучав похмуро і безнадійно…

Куди? Куди всі подівались? Що трапилося з кораблем? Я кинувся у решту приміщень, каюту капітана, камбуз, але скрізь лишилася разюча пустота. Як скажений, бігав по руїнах, доки знесилено не впав, обхопивши голову руками. Хотілось розревітись.

— Куди ж я потрапив? — шепотів у розпачі.

Не знаю, скільки часу так просидів, не розуміючи, що робити далі. Поволі насувались сутінки, пітьма глибшала і залишатися на відкритій палубі ставало небезпечно. Я вирішив заночувати в каюті капітана. Темніло дуже швидко. І страх, підкормлений дивною тривожною тишею, доповнився ще й повним мороком.

Я чув, як стукотять зуби, але не знав: від холоду чи від страху. Ввижалися страшні химери, що ніби з кожного кутка простягали цупкі потворні лапи. Я не знав, звідки чекати небезпеку, і все більше кутався у плащ, ніби він міг вберегти від того, що оселилось в самому серці. Там безцеремонно хазяйнував страх. Щоб не з’їхати з глузду, я намагався думати про щось приємне і згадував лісовий будиночок, рідне поселення, знайомих людей, як бігав босоніж із сільською дітворою по колосистих полях, як бродив з дідом по дрімучому Хрестовому лісі, в якому знав кожне дерево і кожен кущ. Намагався згадати приємні, теплі клаптики колись безтурботного життя. Малював в уяві яскраві картинки залитих сонцем лісових галявин, сільські сади, повні запашних та смачних фруктів, посиденьки з дідусем і радиком біля багаття. Про те, як Радо розповідав, як влаштований світ, про країни, які оточують Вернакію, як вчив писати і читати віратійське письмо, яким користуються всі жителі Узбережжя. Вже майже вдалося побороти клейкий страх, що ховався в мороці і витав у тиші. Я потроху заспокоювався.

— Ранок мудріший за вечір, — повторював слова дідуся.

І тільки вдалося взяти себе в руки, як глуху тишу обірвав звук велетенських крил, що шумно розрізали повітря, та пронизливий свист, від якого закладало вуха. Чув, як хтось чи щось кружляє навколо уламків. Я завмер, затамувавши подих. Корабель раз чи два похитнувся — і шум зник так само несподівано, як і з’явився. Абсолютна тиша знову огорнула той невеличкий простір, в якому знаходився, і тепер здавалася ще небезпечнішою. Не такі вже й мертві чорні гори…

У цю жахливу ніч я так і не зімкнув очей. Вона здавалась безмежно довгою. І я, як спасіння, чекав приходу світанку. Та чи змінить це щось? Я хотів лише одного: щоб ця ніч швидше закінчилася. І коли крізь проламані двері каюти капітана заглянув перший промінь сонця, я ледве піднявся на ноги, які затерпли від незмінної пози. Коли піднявся на палубу, то перше, що кинулося в очі, — це сонце, яке підіймалося із-за скель і заливало багряним живим світлом чорні, непривітні гори. В цю мить вони здавались не такими похмурими. Примруживши очі, я зачаровано дивився на дивну картину. Як раптом на схилі побачив вогник.

— Це ж багаття! — вигукнув я, не тямлячи себе від щастя.

Можливо, це хтось із нашого корабля. Хвиля радості наповнювала зсередини. Я підскочив на ноги і кинувся до одного з човнів, що мали бути прив’язані до борту. Але і тут спіткало розчарування: човни вщент розтрощені, і жоден не придатний до плавання. Не довго думаючи, я кинувся збирати уламки дощок, що валялися поруч. Зв’язавши їх обривками канатів, спустив саморобний пліт на воду.

Нічого тоді не хотілося більше, як дістатися берега. Туди, ближче до загадкового багаття, яке, як світло в кінці безнадійно-темного тунелю, вабило і давало надію на порятунок. Здається, уже нічого не лякало: ні темна непривітна вода, ні ненадійний пліт, ні можливість зустрічі з крилатими потворами, які прилітали вночі. Бентежила лише одна думка, що тривожним молоточком стукотіла в голові, — страх загубити вогник. Дуже швидко я витратив всі сили, але і це не могло зупинити. Я гріб з останніх сил і берег таки наближався, а омріяний вогник мерехтів і кликав. На щастя, пологий берег, всипаний темним, як і скелі, піском, прийняв крихкий пліт. Гори, що недалеко відступили від води, височіли вже за кілька десятків кроків. Я безсило шубовснув на вогкий пісок. Лежав пластом та голосно відхекувався, що в цій німій тиші здавалося надто гучним і недоречним. Але я так боявся втратити слід багаття, що вже за мить тримав очима відблиск, що яскраво вигравав на скелі. Полум’яне сонце все вище підіймалося над горами. І раптом вогник зник. А в іншій частині гір з’явився другий, третій, згодом я помітив і четвертий! І, на свою біду, зрозумів, що вогні розсипались по всій західній частині гір. І в міру того, як сонячний диск підіймався вгору, вогники то з’являлися, то зникали. А коли сонце зупинилося високо в зеніті, вогні зникли так само несподівано, як і з’явився перший. Спантеличений і розбитий вщент, я продовжував непорушно сидіти на темному піщаному березі і відмовлявся вірити в те, що омріяне багаття лише відблиск гірської породи, яку приховували чорні гори. Це катастрофа!