Розділ 8

Давно вже я не спав так міцно. Думка, що я нарешті поїду звідси, приємно зігрівала і заспокоювала. Фарос обіцяв доправити, куди скажу. І я, звичайно, побажаю відплисти до Шанталії, де вже, напевно, чекає дід!

Прокинувся я в чудовому настрої. Купаючись у сонячних променях, що весело зазирали в овальне вікно, я солодко потягнувся. Але на ґанку застукотіли чиїсь поспішні кроки, двері непрохано розчинились і в будинок ввірвалася, як вихор, Астра. Найменше, кого я хотів бачити.

— Ти вже прокинувся, це добре, — затараторила дівчина. — Корабель, на якому попливеш, прийшов сьогодні на світанку, і батько хоче знати, куди готувати екіпаж.

— В Шанталію, — демонструючи небажання розмовляти, відповів я.

— Я чула про Шанталію. Це дуже далеко! Місто на протилежному березі Південного моря! Нам привозять звідти шовк. Але навіщо в Шанталію? Ти ж, здається, з Вернакії?

— Не твоя справа, — гаркнув я, все ще пам’ятаючи вчорашній вечір.

Астра примовкла, але дивилася сміливо, не відчуваючи ні найменшої провини. Ще б пак! Вона ж донька Фароса!

— Чого ти злишся? — несподівано спитала Астра.

Я вперто склав руки на грудях, мовчки чекаючи доки дівчина піде. Та піратка і не збиралась відступати. Наче придивляючись, з якого боку безпечніше вкусити, Астра обійшла довкола:

— Чого злишся, Айхо?! — запально повторила дівчина, — За те, що я дочка пірата і принцеса власного народу? За те, що це моє життя і я не знаю іншого? Я є такою, якою є, і іншою не буду!

— Чому це ти розшаркуєшся перед нікчемним рабом? Яка різниця злюсь я чи ні?

Астра рвучко розвернулась. Та раптом передумала:

— Тому що я… засумнівалась. Засумнівалась у собі, батькові… До твоєї появи, Айхо, я чітко знала, хто мій народ, як він живе і ким є інші. А тепер я вдивляюсь в обличчя рабів, бо виявляється вони теж люди! — дівчина запнулась, наче злякавшись того, що сказала: — Я не хочу, щоб ти зневажав мене. Астра, принцеса корсарів, теж може бути справедливою і великодушною.

— Великодушною? — перепитав я, але вже з меншим роздратуванням.

— Так, великодушною, Айхо! Захоплююсь, як вчора ти врятував звіра… чи друга?

— Що? — здивовано вигукнув. — Я ж змушений був вбити його!

— Ну якби вбив, звір би не вовтузився зараз під ліжком.

Я розгублено озирнуся. Сонний радик, похитуючись, глипав на нас великими вологими очиськами. Я стривожено зиркнув на Астру, не знаючи чого чекати. Але піратка вкотре здивувала:

— Заспокойся, Айхо, я нікому не розповім… Але шкода, що ти так нічого й не зрозумів…