Розділ 35

Несміливе світанкове сонце розсипало дорогоцінні промені на плечі вранішнього неба. Пробудилась, осяяна золотом, сувора пустеля. Ще недавно безголоса передсвітанкова тиша, що нероздільно панувала в нічному мороці, з першим промінням життєдайного світла заговорила, заклекотіла, зашуміла, задзвеніла різнобарв’ям голосів. Світ, воскреслий з мороку ночі, наповнився новим днем, новою надією.

Світанок розбудив і нас із Зуфаром. Я відчував: вже близько. У гаряче пустельне повітря ввірвався невідомий аромат, наповнений прохолодою, що залишав легкий солонуватий присмак.

— Запах дому… — Зуфар заплющив очі і з насолодою на повні груди вдихнув густе ароматне повітря. — Єдине, за чим шкодую, то за ні з чим незрівнянним запахом моря. Море, Айхо, нікого не залишає байдужим. Його або зненавидиш, або, закохавшись, маритимеш усе життя, — усміхнувся юнак, тільки зараз розплющивши очі, ніби щойно закінчив затяжний подих. — Тепер я із зав’язаними очима дійду до Сакарії — міста П’яти Вершників, міста велетня, міста стихії. Потрібно бути або щасливчиком, або сміливцем, щоб не боятись бути поглинутим цим велетом, який у зрадливій і підступній красі неприступно виріс із каменю Марони і вже сотні років омивається теплим Південним морем.

Я зачаровано слухав Зуфара і тільки зараз відчув якесь нестримне хвилювання від майбутньої зустрічі.

— А чому Сакарію називають містом П’яти Вершників? — запитав я.

Юнак усміхнувся і, як завжди, весело відповів:

— Я хочу, щоб ти сам побачив це, Айхо! На власні очі. Це видовище неможливо описати. Коли ми наблизимось до міста, ти і сам усе зрозумієш.

Заінтригований остаточно, вже неодмінно хотів побачити Сакарію. Кинутий містом виклик я прийняв не без остраху, але й з дивною радістю! Майже щасливим наближався до Сакарії, підхоплений різноголосим і різнобарвним натовпом, що ожив після нічного сну.

Сонце швидко підіймалося над небосхилом. Проміння вигравало на розпечених піщаних схилах. Нестерпна спека цупкими лапами розповзалась пустелею. Спраглі люди і тварини без бою здавались у гарячий полон. Ближче до полудня я уже відчував страшенну втому. Рухатися під палючим сонцем, від якого не в змозі сховатися, ставало нестерпно. І коли дорога вивела нас на черговий піщаний гребінь, я завмер від несподіванки і не відразу повірив очам, сприйнявши картину неймовірної краси за марево.

З розпечених, наче розшитих білим золотом пісків повстали велетенські фігури П’яти Вершників зі сніжно-білого каменю Марони, які ніби щойно повернулися з бою. Воїни гордовито осідлали гігантських білих драконів, котрі, розкинувши увсебіч велетенські могутні крила, грізно стояли півколом крило до крила. З боку пустелі монумент утворював неприступну височенну стіну, а з іншого місто омивалося неспокійним Південним морем.

Сакарію звели найдревніші в честь укладеного Союзу Вічної Дружби між людьми і драконами. Та вже через триста років Тринадцять Королів Узбережжя розпочали Білу Війну за право володіння магічними каменоломнями Марони, яку з ганьбою програли. Місто Сакарія було спалене велетами вщент. Лише п’ять білих Вершників найдревніші залишили, як вічну згадку про порушену нами домовленість. Розчаровані в людях, дракони повернулися до білосніжних підземель Марони. Пройшло п’ять століть, та найдревніших більше ніхто не бачив. Вони перетворилися на легенду аж до Вогненної Війни. Хоча там насправді ми воювали вже зі свистами.

Перед величчю міста П’яти Вершників мимоволі хотілось схилити голову. Сакарія не друг і не ворог. Це місто — небезпечний супротивник, з яким потрібно бути обачним.

Весь цей час Зуфар з усмішкою спостерігав:

— Коли я вперше побачив творіння древніх, воно і мене примусило зупинитись, завмерти. Від здивування я навіть канат випустив з рук, але наглядач вправно батогом пояснив, що для раба милуватись величчю П’яти Вершників — недопустима розкіш. Ну що, вперед, брате? Покажемо Сакарії, на що здатні!

— Вперед!

Разом із натовпом ми наближались до Вершників, яких тепер, щоб побачити у весь зріст, потрібно добряче задерти голову. У кожному чорніли аркоподібні входи, що ніби п’ять ненажерливих пащек пожирали потоки людей і тварин, які, здається, назавжди зникали за білими стінами-велетами. Я здивувався, що натовп проходив тільки через перші чотири арки. Остання одиноко і, наче виголоднівши, терпляче вичікувала, коли зайде хоча б один мандрівник.

— Айхо, П’ять Білих Вершників символізують П’ять Вітрів, ти що ніколи не чув легенди?

— Ні…

— Легенда коротка, я розповім. Тоді зрозумієш, чому мандрівники обходять десятою дорогою П’яті Ворота.