Розділ 20

Пронизливий свист доносився звідусіль і одночасно нізвідки. Я крутив головою, намагаючись зрозуміти, звідки чекати небезпеку, але так нічого й не второпав.

Високо в небі, з-за стрімкої вершини гори з’явилося велетенське крило, схоже на металевий парус, вкритий рубцями та гострими наростами. А вже за мить виринула і решта гігантської, не баченої досі істоти. Літаючий велет грізно завис в повітрі, а я завмер на місці, паралізований не стільки страхом, скільки цікавістю. Смертельна небезпека і якась первозданна краса поєднувалась у крилатому гіганті. Тільки з древніх переказів та легенд ми чули про найдревніших, а тепер, о диво, я на власні очі бачу одного з них.

Голова істоти на гнучкій довгій шиї повільно опустилася. Таємничі очі зазирнули в мої. Здалося, вони по частинці засмоктують у темну безодню. Та раптом велет жахливо і пронизливо засвистів. Я прикрив руками вуха, інстинктивно пригнувся. Згадав, що цей самий свист чув у жахливу ніч, коли зник екіпаж разом з друзями, а корабель перетворився на руїни. Враз охопив жах. Дивна істота, ніби відчувши це, погрозливо засичала.

Я стрімголов кинувся назад до печери з надією на порятунок, розуміючи тепер, чому в домі Есхи такий вузький прохід. Потвора кинулась навздогін. Я подолав половину шляху, але нога послизнулася на вогкому камінні, оброслому коричневим мохом, і я з усього маху розпластався на землі, розуміючи, що недовге життя скінчилося.

Загрібши в жменю дрібні камінці, я різко перевернувся і навмання жбурнув їх вгору, сподіваючись хоч на мить спантеличити крилатого монстра і виграти час для втечі. Почувся дивний людський зойк, за яким полилася добірна лайка. І я зрозумів, що поцілив не в потвору. Есха однією рукою трималася за підбите око, а іншою вимальовувала в повітрі дивні круги шаблюкою. Істота, немов зачарована, все вище і вище підіймалася в небо, віддаляючись. І через деякий час зникла за вершинами на протилежному березі озера.

Я все ще не вірив, що вдалось залишитись живим. Стара опустила зброю, але все ще трималася за підбите око.

— Вибач, Есхо! Даремне я не послухав тебе і не залишився в печері.

— Ти все більше дивуєш мене, хлопче, — сказала бабця, здається, зовсім не слухаючи. — Не знаю, як це тобі вдається, але на другого свиста сил у мене не вистачить. Я йду в печеру.

— Есхо! Есхо, зачекай! Ти сказала свист? Який ще свист? Хіба ця істота не дракон? Я думав, що зустрівся з найдревнішим.

Бабця мовчки сховалась у барлозі. Я, захеканий і збуджений, вбіг за нею.

— Ти нічого не хочеш сказати? — роздратовано зустріла стара.

— Ну, вибач ще раз, — мовив я, чомусь впевнений, що Есха хотіла почути не це.

Але бабця вже не слухала, а нервово ходила з одного кінця в інший, бурмочучи щось під ніс. Підбите око розпухло, і Есха тепер нагадувала страхітливу стару з дитячих казок.

— Де ти цього навчився? — нарешті випалила вона.

Я спантеличено завмер. Все нагадало схожу картину, але замість бабці був дивакуватий ілюзіоніст Ескалар. Запитання звучало так само: «Де ти цього навчився?» Але тоді я так і не дізнався, що зацікавило мага, та Есха стоїть зараз тут, і більше я не допущу помилки, а випитаю накінець, що ж за дивне невідоме вміння цікавить бабцю і Ескалара.

Я вперто загородив дорогу:

— Есхо! Не зійду з місця, доки не поясниш, що відбувається.

Стара зиркнула світлими очима, які наче закипіли від тривоги, недовіри і обережності:

— Хто ти? — різко запитала Есха.