Розділ «72»

Соня підійшла й стала біля нього. Вони разом спостерігали за жалюгідним вовтузінням її батька. Ігор розсудливо покинув спроби звестися на ноги, намагався тільки підняти голову над травою й роззирнутися. Зрештою йому це вдалося. Впираючись худими руками в землю, він ковзнув мутним поглядом по фасаду двоповерхового будинку, побачив Марка та Соню — впізнав дочку, — та майже відразу потому скривився й безсило опустив голову. Від різкого руху світ божевільною каруселлю закрутився перед очима, чоловік огидно векнув і почав блювати.

— Чого ти прийшла? — запитав Марк. — Щось не так?

— Ні. Просто… захотіла подивитися.

Хлопець присів і почав згортати килим.

— Його треба забрати.

— Так. — Соня неуважно кивнула. Потім відірвала погляд від батька, який уткнувся обличчям у калюжу власного блювотиння і важко дихав, та зиркнула на Марка. — Як тобі прийшло таке в голову?

— Я давно про це думав. Щовечора засинав і уявляв, як перетягую сюди Центнера. — Він смикнув плечима. — Але, по-моєму, твій старий більше заслужив.

— А якщо він виживе?

— Не виживе.

— Тут є вода, а ти посадив картоплю.

— Вода є, — погодився хлопець, — а картоплі менше ніж кілограм. Щоб виросли нові бульби, потрібно сто днів. Я читав. Можливо, якийсь час він їстиме жолуді чи дубову кору… та це його не врятує. Він не протягне більше як місяць.

Марк випростався, поставив скручений килим вертикально й лише тоді помітив згорнутий у трубочку зошит, який Соня стискала в руці.

— Занесеш килим до квартири, — сказала дівчина, — двері відчинені. Потім почекай мене, разом підемо до тебе.

— А це нащо? — Хлопчак торкнувся пальцем зошита.

Соня підібгала губи й замовкла. Ігор Марчук перевернувся на спину, розкинув руки та захропів. Груди розмірено підіймалися й опускалися, до вимазаного жовтавим блювотинням обличчя поприлипали травинки. Через хвилину дівчина відповіла, не зводячи з батька спустошеного погляду й незвично розтягуючи слова:

— Він проспиться, протверезіє та не зрозуміє, де він. Коли ти поїхав, я вирішила: це тупо. Я так не хочу, — ззовні Марк не помічав нічого, що виказувало б її стан, те, що нуртувало в худорлявих грудях, окрім хіба трохи дужче, ніж зазвичай, напружених вилиць і незвично почервонілої шиї. — Я залишу йому записку, щоб він знав, чому він тут. Нічого такого… просто хочу, щоб він зрозумів.

— Гришина… — тихо нагадав хлопець.

— Я недовго. Ти йди.

Марк зітхнув. Він востаннє повів очима по схилу, що збігав до моря, затримався на крислатому дубові та валунах довкола нього, зрештою повернув голову праворуч і з сумом окинув поглядом гострозубий кряж. Потому примостив килим на плечі й пірнув у будинок.