Розділ «68»

— Ти що? — Він постукав вказівним пальцем по скроні.

— І не будеш?

— Ні. Ніколи.

Вони надовго замовкли. Марк сидів нерухомо, немов статуя. Соня, сховавши долоні під пахвами, ледь-ледь розгойдувалася: вперед-назад, вперед-назад. Згодом дівчина запитала:

— Що думаєш?

— Ніяк не можу зрозуміти, що це за місце. Думав про це всю ніч. Про твого Ельфа, про борсука й Гришину. Чому вони з’явилися? Чому такі дивні? — Хлопчак короткозоро примружився. — Тобі не здається, що вони якось пов’язані?

— Чим?

— Ельф, борсук, Гришина — це все… — Марк прикусив губу, добираючи правильне слово, — це все істоти, яких ми не врятували. Тобто ми могли врятувати, але не врятували, і тепер вони приходять до нас.

Соня скептично пирхнула. Хіба це щось пояснювало?

— Думаєш, я могла врятувати Ельфа?

— Ну, теоретично. Ти могла спробувати.

— Блін, який ти розумний. Як спробувати? Вистрибнути за ним у вікно? — дівчина скептично похитала головою. — А твій борсук? Ти щось міг зробити? Серйозно? За секунду до зіткнення ти навіть не здогадувався про його існування.

— Я міг помітити його раніше, — Марк м’яв пальцями нижню губу, голос звучав крихко та невпевнено, — тобто, е-е, відреагувати швидше й попередити батька.

— Не тринди: ти не міг нічого вдіяти… А Гришина? Це взагалі якийсь тупий гон. Будеш мені зараз парити, що «теоретично» міг її зловити під під’їздом, чи як?

— Та ні. Просто якби я знав…

— Але ти не знав! — підвищивши голос, обірвала його дівчина. — У тому то й річ: ти не знав, куди вона піднімається!

Марк пересмикнув плечима.

— Ну нехай. Я однаково думав про неї. Про те, що ми бачили… — хлопець витягнув губи так, наче хотів щось вимовити, проте затих.

— Ну? — Соня змахнула долонею: продовжуй.

— Ти скажеш, що я псих.