Розділ «68»

— Питай.

— Що вона… — Дівчина не змогла вимовити «що вона з тобою зробила?». Таке запитання здалося їй із біса лячним, і вона швидко переінакшила його: — Що там сталося?

Марк кинув на неї зацькований погляд, бридливо здригнувся, Соня подумала, що він зрештою може й не розповісти, проте за півхвилини хлопець озвався:

— Ти поїхала, а вона піднялася. Побрела на мене. Я не хотів відходити від ліфта, але вибору не було. Я позадкував. Спочатку просто кричав, потім спробував до неї заговорити, просив не чіпати. Але вона насувалася… мовчки… і наблизилася, ну, зовсім на от стільки, — хлопець розвів великий і вказівний пальці на відстань не більшу як десять сантиметрів, — дуже близько, приперла мене до стіни.

В обох — і в хлопця, і в дівчини — шкіру обсипало мурахами.

— Чому ти не сховався у незамкненій кімнаті? Міг зачинитися зсередини.

— Який сенс? Думаєш, вона відступилася б? Я не хотів віддалятися від ліфта.

Марк раптом затих, поринувши в себе. Очі застиглі, рот — напівроззявлений.

— Що далі? — Сонині очі палали нездоровою цікавістю.

— Вона підійшла, ледь не притислася до мене і… просто стояла.

— Ти гониш!

— Вона не дивилася на мене, вилуплювалася в стіну, але не відходила. Я тільки ворухнуся, вона зразу смикається, підсувається ближче. — Хлопець зморщив лоба. — І в неї якась фігня з очима була. — Марк побачив, що дівчина надумала щось запитати, і змахнув руками: — Не питай! Я не знаю! Колір, зіниці — все в нормі. То була Гришина, це точно, присягаюсь, я навіть брекети розгледів, але очі… Якби замість них просвердлили дві дірки, і то би не такий моторошний вигляд був. — Хлопець перевів подих. — Пізніше, коли ми зчепилися, виявилося, що вона холодна. Ну, тобто не така холодна, як стіл чи неживий предмет, але холодніша за мене.

— Вона дихала?

— Не знаю. Мабуть, дихала — так само, як ходила. Неправильно якось. Я вловлював віддих, але запаху не було. Вона взагалі нічим не пахла.

— Коли ви зчепилися?

Соня бачила, як смикнувся Марків борлак.

— Коли приїхав ліфт. — Хлопчак ледь зблід, кола під очима проступили чіткіше. — Двері розсунулись, і я рвонув до кабіни. Відштовхнув Гришину. Вона впала, але моментально підскочила (руки засмикались, як у маріонетки), а потім наче сказилася. Я заскочив до ліфта, але не встиг надавити на кнопку, бо Гришина ввалилася за мною. Вона сичала й чіплялася за мене всім, чим могла: і руками, і ногами, і зубами. Я відбивався, якось звільнився від неї і, коли випхав, відразу вдарив по двійці. Двері почали зачинятися, але Гришина вклинилася, не дала їм зімкнутись, і все почалося спочатку. Так кілька разів повторилося: я виштовхував, бив її ногами, але вона щоразу вдиралася назад до того, як двері зачинялися. — Марк важко, зривисто дихав. — Потім я згадав, як Гришина, коли піднімалася сходами, впиралася плечем у стіну (ну, боялася впасти), і наступного разу випав на коридор разом із нею. Протягнув її до сходів, спробував скинути, але вона намертво вчепилася, і ми покотилися разом. Злетіли до проміжного майданчика, там я вирвався і погнав назад до ліфта. Гришина поповзла за мною, як павук, на всіх чотирьох кінцівках, але не змогла наздогнати. Цього разу я встиг забігти без неї, і двері з’їхались. Я чув лише, як вона налетіла на двері й почала об них битися, але ліфт уже рушив.

— Бля… — промимрила Соня, — жесть!

— Ага.

— Діду не розказував?