Розділ «65»

Хлопець упевнено мотнув головою.

— Не відчинить.

Із першого поверху долинуло знайоме скрипіння дверної пружини, відразу за яким пролунало неголосне постукування масивних дверей об дерев’яну раму. Соня верескнула, Марк кинувся до сходового прольоту та перехилився через поручні. Внизу нікого не було, та за секунду скрипіння пролунало вдруге, а півтемряву вітальні розітнув клин сонячного світла. Клин повільно розширився, потому швидко звузився й вичах, після чого знову пролунало постукування дерева об дерево — двері зачинилися, стало темно. Марк збагнув, що Гришина зуміла зачепитися за дверну ручку й потягнула її на себе, проте зайти не змогла. Поки що їй не вдавалося притримувати двері, щоби прослизнути до будинку.

— Вона може відчиняти двері! — вигукнув хлопець.

Соня припала до ліфтових дверей і взялася відчайдушно бити по кнопці виклику. Її нижня щелепа тряслася, а з губів раз за разом зривалося розпачливе пхинькання.

Невдовзі вхідні двері розчинилися втретє. Цього разу світловий клин якийсь час не рухався, протримався майже п’ять секунд, а потім, коли нарешті почав звужуватися, з тамбура долетіло тихе човгання. У Марка від страху потемніло в очах. То були кроки.

— ВОНА ЗАЙШЛА! ЗАЙШЛА-А-А!!!

Соня пронизливо вискнула, і водночас із її скриком відчинилися двері ліфта. Світло з кабіни вихопило з півтемряви її спотворене жахом і мокре від сліз обличчя. Марк відірвався від поручнів і одним стрибком опинився біля ліфта, поруч із Сонею.

— Що нам робити? — давлячись слізьми, запитала вона. — Вона вже тут, так? Вона зайшла? Ми разом не виберемося!

Соня не рухалася. Розставивши руки, стояла на порозі ліфта й витріщалася на Марка. Хлопець, як заворожений, дивився повз неї на залляте тьмавим сяйвом нутро кабіни. Серце несамовито калатало, мозок гарячково працював, але він не міг нічого придумати. Зрештою хлопчак стиснув крихітні долоні в кулаки й самими губами промовив:

— Їдь.

— А ти?

Марк затремтів.

— Їдь!

Соня зайшла до кабіни, стала до хлопчака обличчям, одначе рушати не наважувалася. Вона тихо рюмсала. Марк помітив якийсь рух, скоса кинув погляд ліворуч і в сходовому прольоті побачив біляву маківку Гришиної. Істота підіймалася. Він заволав:

— ЇДЬ ДАВАЙ!

Соня заридала, відвернулася й утопила кнопку двійки. Двері зачинилися, ліфт рушив. Марк натиснув кнопку на панелі виклику, хоч і розумів, що мине не менше ніж три-чотири хвилини, допоки кабіна приїде назад. А тоді крутнув голову ліворуч.

Гришина впиралася правим плечем у стіну й обережно, наче півторарічна дитина, яка вперше зіп’ялася на сходи без дорослих, видиралася на другий поверх. Права нога на сходинку, різкий порух плечем, ліва нога. Права нога, рух плечем, ліва нога. Через секунду після того, як ліфтові двері, тихо гуркочучи, зачинилися, істота повернула голову — викрутила її заледве не на 180° — й подивилася на Марка незворушним поглядом розімлілої на сонці ящірки. Кілька разів кліпнула і, не зводячи із хлопця застиглих очей, продовжила наближатися.

Коли до майданчика другого поверху Гришиній залишилося дві сходинки, Марк, притиснувши руки до грудей, роззявив рота й розпачливо заверещав.