Розділ «59»

— Це не через сонце.

— А через що?

— Через борсука.

— Через те що я побачив борсука? Не сміши мене!

— Скажи ще, що не злякався.

— Я злякався, але… — Він труснув головою. — Яка різниця?

— Цей світ мертвий, — повторила Соня. — Все, що в ньому з’являється, теж мертве.

Марк закотив очі. Водночас йому чомусь не подобалося, куди завертає розмова.

— Ти ж знаєш, що це був той самий борсук, — наголосила дівчина.

— Тебе там не було, ти не знаєш! — Хлопець пожалкував, що розповів їй про зустріч із твариною. — Це просто збіг!

— Зовсім не збіг! — підвищила голос Соня. — Як ти можеш бути таким тупим?!

Марк огризнувся, проте якось невпевнено.

— Сама ти тупа! Не хочу більше з тобою сперечатися.

Дівчина відвела погляд. Вона не дивилася ні на що конкретно — очі застигли, не сфокусувавшись ні на чому, — потому зробила короткий вдих і заговорила.

— Через рік після того, як ми переїхали, я підібрала на вулиці котика. Я перейшла до п’ятого класу, вересень тільки почався, проте вже було холодно. Я поверталася зі школи й біля Інституту мистецтв побачила кошеня. Котик лежав у траві біля паркана, за перехрестям, ну, ти знаєш, — Марк кивнув. Двоповерхова будівля Інституту мистецтв стояла за півсотні кроків на північ від багатоповерхівки, в якій жили Соня та Марк, навпроти Облуправління національної поліції. Вони щодня минали його дорогою до школи. — Іще сліпий, зовсім крихітний. Він так жалібно нявчав… Я розплакалася. Одразу зрозуміла, що його треба забирати з вулиці, бо він загине, та я знала, що батьки не дозволять мені взяти його додому. Я півгодини просиділа біля кошеняти, чекала, може, з’явиться кішка, але дарма. Потім відчула, що мерзну, й пішла додому. Ревла всю дорогу, і коли прийшла, теж ревла. Мама того дня мала нічну зміну, і вона зустріла мене. Почала розпитувати, що сталося, і я розказала, що там, на вулиці, котик і що він помре, бо холодно й накрапає дощ. Я так і не змогла заспокоїтися, а мама взяла мене за руку, і ми разом пішли на вулицю, до Інституту.

Марк бачив, як на повіках дівчини збираються сльози.

— Кошеня — таке жалюгідне — все ще лежало в траві, — розповідала Соня. — Дощ почався, і воно змокло. Мама подивилася і теж ледь не розплакалася. Сказала, що ми можемо його нагодувати. Я сиділа з котиком, а вона принесла з дому блюдце з молоком. Ми поставили його перед кошеням, але воно було зовсім мале… воно ще не вміло хлебтати, прикидаєш? — Дівчина, дратуючись через сльози, замотала головою. Марк мовчав. — Ми сиділи над ним і вже вдвох ревіли, і тоді мама сказала, що ми забираємо його додому. Ми принесли котика до квартири, мама викупала його, я з коробки з-під мікрохвильовки зробила будиночок, постелила ковдру… Піпетки вдома не знайшли, то нагодували його молоком через шприц. Коротше, залишили.

— А батько? Що на це твій батько?

Соня протяжно зітхнула, і ближче до закінчення її зітхання нагадувало болісний зневірений стогін.

— Спочатку відреагував спокійно. Мама дочекалася його та все пояснила ще на порозі. Мене трусило, я готова була благати, щоб він дозволив його залишити. А він тільки зазирнув до коробки й запитав, як я його назву. Котик був рудий, із темними, як у тигра, смужками на лапах і бурими вушками. Старий подивився, тицьнув у нього і сказав: «Рижик». Насправді я теж спочатку подумала про Рижика, у мене просто ніколи не було котів, я уявлення не мала, як їх називають, але тільки-но він сказав Рижик, зрозуміла, що тепер як завгодно, але не Рижик. І ляпнула: «Ельфом, я назву його Ельфом!» Я якраз дочитала «Братство персня». Протягом двох перших тижнів я майже не спала, по тричі за ніч підривалася, годувала Ельфа зі шприца, на великій перерві бігала додому, глянути, чи все добре. Він одужав, на третьому тижні сам вилазив із коробки, а через місяць я вже ходила з ним на вулицю.