Розділ «2»

Десятки разів пропускаючи через м’ясорубку пам’яті цей епізод, Марк намагався пригадати, чи не вловив чого-небудь дивного. Чи не мала Юля зацькованого вигляду? Чимось розчарованою? Більш засмученою, ніж зазвичай? Безрезультатно. Хай як намагався, хлопцеві не вдавалося відновити у пам’яті нічого, що могло би насторожити його. Тієї миті він зациклився на одному: Гришина не повинна дізнатися, що він приходив до Ніки Терлецької.

— Ти куди? — вихопилось у нього.

Пауза.

— Нагору.

Хіба що голос. Її голос був дивним. Схожим на шкрябання напіврозчавленої комахи.

— Добре.

І вони розійшлися.

На сьомому поверсі Марк зупинився, прислухався, проте Гришина не повернула до квартири Ніки, а продовжувала підійматися.

Надворі хлопець викинув однокласницю з голови. Кілька секунд постояв на ґанку перед під’їздом, тамуючи тремтіння в колінах, а ще міркуючи, чи не варто було виявити настирливість і напроситися на чай або — у нього занило в паху від такої думки — запросити Ніку в кіно, а тоді рушив у бік готелю.

Він не ступив і п’яти кроків. Високо вгорі щось дренькнуло, а потім — дивний шурхіт. Марк задер голову й побачив, як щось летить повз балкони, як йому тоді здалося, просто на нього. Наступної миті тіло Юлі Гришиної врізалося в землю за півтора метри від нього. Хлопець інстинктивно відсахнувся і, певна річ, не відразу зрозумів, що то Гришина. Спершу подумав, що то з одного з балконів випав якийсь чи то килим, чи то мішок із одягом, а потім помітив великі трапецієподібні окуляри — понівечені до невпізнання, — крізь скельця яких хвилину тому Гришина дивилася на нього несфокусованим апатичним поглядом, і кров, що розповзалася вологим асфальтом.

Виступ багатоповерхівки затуляв їх від проспекту Миру, де завжди людно та постійно шмигають машини. На Міцкевича, як на зло, на ту мить нікого не було, тож єдиним, крім Марка, свідком падіння виявився огрядний таксист, який сидів у припаркованому на розі готелю Lanos’і. Чоловік вийшов з авто, проте переходити дорогу не став. Якийсь час він перелякано глипав на Марка та на розпростерте біля його ніг тіло, після чого схопився за мобілку й узявся викликати швидку.

Марк пригадував мляве, напрочуд невиразне відчуття важкості в животі, ніби переїв і от-от почнеш блювати, але поза тим — нічого. Він витріщався на кучугуру м’яса, яка нещодавно була його однокласницею, і не відчував нічого, крім отупілого подиву. Не було того пекучого відчаю, як тоді, на затиснутій лісом дорозі за Бродами, коли здавалося, начебто під тобою горить земля і ти нічого із цим не можеш удіяти.

Хлопець остовпів, розгубився, не знав, що робити.

Стояти й чекати?.. Але кого?

Піти геть?.. Це, мабуть, теж не зовсім правильно.

Марк побачив таксиста, який, затинаючись, несамовито горлав у телефон на іншому боці вулиці, і нарешті знайшов, за що вчепитися. Дістав із задньої кишені джинсів китайський смартфон «Meizu» і зателефонував єдиній на світі людині, якій міг зателефонувати в такій ситуації.

— Діду, — сказав він, коли коротка вібрація сповістила про налагодження з’єднання, — Гришина з мого класу загинула. По-моєму, вона зістрибнула… вона викинулася з… з даху дванадцятиповерхового будинку, що біля «Миру»… Ні, діду, ні, ти не зрозумів: вона лежить біля моїх ніг.