Розділ «23»

— Ну так… — Марк покрутив у повітрі долонею, — не дуже.

— Вона живе тут недалеко, на проспекті. Її онукові ще й п’яти не було. — Дід почухав потилицю. — А може, п’ять якраз і виповнилося. Малий потішний був, я бачив його двічі чи тричі, от тільки мав проблеми зі здоров’ям. Ніяк йому діагноз не могли поставити: чи то епілепсія, чи то ще якась херня. Щось із головою, спав погано. Із двох років його лікували в Україні, але не дуже успішно, тож минулого літа його батько, син Володимирівни, повіз малого до Америки. До Балтимора, по-моєму. Там спочатку все добре складалося, підлікували пацана, а на початку вересня він загинув. Згорів, випадково торкнувшись високовольтного дроту на даху готелю, де вони з батьком відпочивали.

— Жесть.

— Отака історія, — підсумував дід. — Ця мамина колега… Вона могла йти на пенсію, проте не захотіла звільнятися. Думала, що витримає. Мабуть, боялася, що на самоті стане гірше, сподівалася, що робота допоможе забути, але сталося по-інакшому. Вона ще так-сяк добула до кінця перший семестр, а потім її чемно попросили. Заміну поки що не знайшли, і тепер твоя мама мусить тягнути подвійне навантаження, — Арсен, ледь нахиливши голову, дивився на онука. — Не будь засранцем, домовились?

Хлопець почервонів.

— Домовились.

Дід помовчав трохи. Потім запитав:

— Як усе пройшло?

— Хріново.

Арсен спершу зміркував: «Ласкаво прошу в доросле життя», — а потім насупився:

— Шпиндику, ти відколи це матюкаєшся? Хоч при матері такого не кажи! — Марк не озивався, спрямувавши сердитий погляд на складки ковдри. Арсен похитав головою та спокійно закінчив: — Що, аж так хріново?

Хлопець кивнув. Дід тихо гмикнув.

— Послухай, тобі лише чотирнадцять.

— То й що? — гиркнув Марк.

— Я в чотирнадцять іще не ходив на побачення.

— А на провальні?

— І на провальні не ходив. І взагалі я вважав, що ти… — Арсен намагався приховати посмішку, — що тобі…

— Що? — спідлоба зиркнув хлопець.

— Я давав тобі ще років два до першого побачення. Ти значно швидше впорався.

Марк криво посміхнувся.